Зубр – один з найбільших ссавців сучасної Європи, королівський звір. Окремі самці важать більше тони і при тому вельми активні. У Середньовіччі європейський зубр став настільки рідким, що право полювання на його закріпили за собою тільки королі. Поступово звузилися території на яких він зустрічався. А коли Західне Полісся потрапило до Російської імперії його можна було зустріти тільки його північному кордоні – в Біловезький пущі. Підвид, який тут жив стали звати біловезьким або низинним. З середини ХІХ місцеве лісове господарство пущі вийшло на новий рівень: почали садити дерева, завозити екзотичні рослини і тварин, зіткнулись з проблемою надвишки копитних. Зубр звикав до того, що люди постійно його прикормлюють і він не має потреби виходити за межи лісу.

Все змінилося з початком Першої Світової війни. В 1916 році командуючий німецьким східнім фронтом Леопольд Баварський наказав військам, по можливості, забезпечувати себе харчуванням місцевими ресурсами. За час їх перебування кількість стада низинного зубра зменшилась в чотири рази. І все ж на момент передачі 22 грудня 1918 року влади литовський адміністрації в пущі було 180 зубрів. Минуло два роки. 9 лютого 1921 року лісник Бартоломей Шпакович з Біловежи вбив останнього вільного зубра Біловезької пущі. Геростратом сучасності назвав його його зоолог Ерн Мор. Лісник не був випадковою людиною. Його рід здавна жив у Біловежі, одна з частин якої, навіть, називається Шпаковичи. На щастя в містечку народився не тільки сучасний варвар, але й польський політик Михайло, режисер Петро і художник Петро Шпаковські.

Коли через рік після варварського вчинку селекціонери підняли галас, а через рік на з’їзді в Берлінському зоопарку в створили міжнародне товариство охорони зубра, в різних місцях світу було 39 чистокровних біловезьких зубрів. В 1925 році Варшавський зоопарк набув одну пару, трьох зубрів привезено з Швеції, ще три поступили з маєтку князя Хохберга. В 1929 році зубрів знову повернули до Біловезького лісу. Стадо щасливо пережило Другу світову війну. Жило воно не в диких умовах, а в загонах, тому зубри перестали боятись людей. В 1953 році перша група зубрів була випущена людиною на волю. На той момент їх сміло можна було назвати прирученими лісними тваринами. Але за кілька років напівдикого існування зубри повернули свої дикі звички. Початково, зменшилась кількість травм. Після, появилася ідеальна координація рухів у стаді. Зубри почали реагувати на небезпеку. Поступово смертність знизилась до натурального рівня. В 1979 році зубрів розвели до двох тисяч і вид перейшов у групу відновлених тварин. Його чисельність продовжує зростати. І вже йдуть розмови про те, щоб виключити тварину з Червоної книги. При тому всьому зубр лишається глобально загроженим видом. Причин кілька.

Усі сучасні низинні зубри близькі родичи. Біловезька лінія зубрів фактично ведеться од двох самців Боруса і Пліша. Само по собі збільшення кількості тварин само по собі не привело до вирішення цієї проблеми. Отримані у 1980-90-х роках дані, свідчать про сильний скорочення генетичного різноманіття зубрів біловезької лінії. Зрілі самці часто страждають хворобою статевих органів – некротичним баланопоститом. Він є одною з поширених причин смертності, шкодить їх репродукції. Захворювання ще мало вивчене і, на думку спеціалістів, його причинами можуть бути близькоспоріднене схрещування і контакт з домашніми тваринами, особливо з овечками.

Чимало вчених каже, що зубр і сучасна сільська господарка не сумісні поняття. Конфлікт з сільськими господарствами не дозволив натуралізувати зубрів в Криму. Всю групу виловили і вивезли з півострова. В 1980 році на Буковині стадо зубрів за одну ніч цілком винищило яблуневий сад. Частина аграрії вимагає, щоби «дику корову» розводили виключно для зоопарків і зоосадів. Низьким лишається рівень регіональної мисливської культури. Звір не піддається дресурі. Спроби приручення його для цирку закінчились нічім. Відомі випадки коли він переслідував сільськогосподарську техніку, накидався на людей.

За підрахунками для того, щоби зубри були біологічно самодостатніми потрібне дике стадо у 500 тварин. Мінімум біологічної безпеки малої популяції – група у 100 особин. На сьогоднішній день у Біловезький пущі таких умов нема. Групи зубрів розділені державним кордоном. В природних умовах Біловезької пущі зубр не почувається комфортно, бо ліс перенаселений різними видами копитних. По оцінках вчених, харчування для такої кількості тут мало якісне. Зубрів у пущі постійно підгодовують. Мало таких затишних місць де було б мало чинників, яки непокоять стадо. Немає таких великих площ, де би могло жити самодостатнє дике стадо. Не існує міграційних коридорів, за допомогою яких групи зубрів могли б самостійно контактувати і еволюціонувати. Не існує можливості їх натурального схрещення низиного біловезького зубра з кавказькими.

Зубр – досі не повернув собі статус виду сучасної екологічної епохи. Він релікт, життя якого залежить від штучних маніпуляцій людини. Поки європейський велетень не може самостійно довгострокового існувати. Дикі бики не зможуть вижити без оновлення екологічних коридорів (ренатуралізованих лісів, екологічних переходів тунельного типу над дорогами, прозорих політичних кордонів), подолання національного екологічного егоїзму, готовності людей нести сільськогосподарські втрати, які могла б покривати гнучка система екологічного страхування. Для цього необхідні екологічні стратегії європейського або, навіть, світового рівня, а також механізми їх втілення. Іншими словами, єдина крупних ссавців нашої планети – поширення в світі глибокої екологічної свідомості. Сучасні філософи і екологи називають націленість людей до спільного розвитку з усім живим на планеті коеволюційним імперативом. Поки що він не став ні нормою законодавства, ні життєвою позицію більшості жителів Європи. Чи дочекаються зубри коли люди зміняться? Можливо … .

ВІКТОР МІСІЮК

About the Author