Кунэц 2011 року у исторыйи росийского кинэматографу позначывса гучною прэм’єрою фильму «Володымыр Высоцкый. Дякую що жывый». Фильм прысвячэный видомому росийскому барду и актору. В  історії про Высоцкого е кулька бэрэстэйскых сюжэтув. Першый техничный: пэвни фрагмэнты картыны знималы за рык до того в Бэрэстэйскому аэропорти. Другый биографичный. Мытныкам з «Варшавского мосту» Высоцкый запам’ятавса в 1976 роцы, колы вун прыгнав у Союз новэнькый блакытный «Мэрсэдэс». Тоди в Москви «Мэрсэдэс» був тулькы у самого Гэнэрального сэкрэтаря Брэжнэва. Автомобиль для його купыла Марына Влади. Тогди на «Варшавцы» нихто нэ розумив якэ значэння має для Высоцкого Бэрэстэйщына. Тут почыналас довга дорога його прэдкув до цэнтральнойи Росийи.

Справди, прадид Высоцкого Шлоймэ Гэршэвыч народывса у мистэчку Силэц над Ясэльдою. На пэвный час вун пэрэйихав до Высокого и, в рэшти рэшт, до Бэрэстя. Тут вродывса його сын Вульф. В 1911 роцы Вульф Высоцкый пэрэйихав до Кыєва. У вэлыкому мисти хлопэц змуг здобуты кулька выщых освит. Родына Высоцкых була пов’язана з прыкладною химиєю, яка завэла йийи у рэшти рэшт на сцэну. Шлоймэ Гэршэвыч був гутныком. Його сыны сталы организаторамы парфумэрнойи и мыловарэнойи промысловости. А щэ Вульф Шлоймовыч робыв тэатральный грым. Його брат Лэйба, крум того, що заснував завод «Химэфир» одкрыв новый клэй, якым можна було клэйиты кинопливку. В Кыєви у Вульфа Высоцкого народылыс два сына Олэксий и Сэмэн. Пусля вуйны Олэксий став вийсковым рэжысэром-кинодокумэнталистам. В родыни його брата народывса бард Володымыр Высоцкый. Дядя допомиг Володымыру зробыты пэрши профэсийни аудио-запысы.

Щэ задовго до того, як Высоцкый побував з “Мэрсэдэсом” у Бэрэсти, вун пысав «Гэто про йих – на Заходи, а у мэнэ всьо стиль, з Заходу – вси польскыйи жыды. Алэ гэтого ныхто нэ знаэ. Всы думають, шчо я нэгр». Захуд выклыкав у поэта щырый сэнтымэнтальный наструй. «Колы наши устойи уродскыйи Рознэсла рэволюцыя в прах, – Жылы в Рыми жыды Высоцкыйи,Нэвидоми у выщих кругах». Рым – сымвол захуднойи Європы, того заходу, з якого попалы Высоцкыйи у Москву. Вин тулькы раз згадує  про Бэрэсть у вирши «Холода», як захудный, прываблывый, «тэплый» край: «У холод у завийи, з засыджэных мисць нас звуть инши миста – Хоч бы Минск, або Бэрэсть».

Высоцкый був полукровкою. Його маты Нина Сэрьогына – росиянка. Для росиян вун мусыв бы буты, по-батькови, жыдом. Алэ за жыдивскымы законамы, Галахою, вун нэ миг йим буты. Є пудтвэрджэння пэвного знання ным идыш и иврыту. У двох прозовых творах Высоцкый вводыт пэрсонаж Мотю Рабыновыча, якый говорыть з тыпово жыдувскым акцэнтом и граматычнымы конструкцыямы. У мови виршув поэт выкорыстовує таки поняття як цымус, цорэс, поц. Зрэштою, знав вун жыдувску культуру повэрхово. Кращэ за мову розумив вун внутцышнє гэтто в якому жылы жыды у Союзи, ту нэтолэрантнусть, яка заганяла жыдувскэ коринне у найдальши глыбыны сэрця, змусювало йих стыдатыса. Высоцкый заклыкав жыдув до того, щобы воны, наруд-жэртва нэ пэрэтворювалыс в гнобытэля чужых свобод за допомогою образу гэтто: «гэтто, вы памятаєтэ гэтто, до и пусля вуйны?». И то нэ булы порожни слова, По-пэршэ, двоюрудна бабуля Володи, Малка Дуксына, попала у створэнэ нацыстамы в Жабынцы гэтто и разом из трьома свойимы дитьмы була розстриляна. По-другэ, давалоса взнакы особыстэ знайомство з тым, що вун называв «страх иудэйскый»: «гэнийи гэтто жывуть во мни, як чэрвы в мэрцы». Жыдувскый народ, його вдача и доля, бульшэ цыкавылы Высоцкого, як край чы конкрэтни исторычни обставыны, в якых йому довэлоса жыты. Высоцкого мало цыкавыла родынна исторыя, його интрыгувала самобутня культура. Дэсяткы творув гетого талановытого майстра так чы инакшэ прысвячэни йий.

Высоцкый добрэ знав, що у Радянскому Союзи «п’ята графа» (нацыональнусть) иснує нэ для того, щобы уявляты розмир нацыональнойи мозайикы, або стымулюваты розвыток нацыональнойи гудности у прэдставныкув рузных народув. Вона була потрибна для выявлэння бульш и мэнш надийных «элэмэнтув» и «кадрув». Людына могла нэ поступыты до выщойи школы, нэ попасты до якойись профэсийи, на отрыматы пэвну посаду, нэ отрыматы дозволу на выйизд за кордон, нэ маты права посэлытыс на пэвнуй тэрыторыйи крайины (прыкордоннуй полоси, рудных краях, закрытых мистэчках и иншых). Дэсяткы народув Радянского Союзу на соби выпробувалы оту нацыональну политыку. Формально констытуцыя и право гарантувалы усим нацыональни свободи, право на самовызначэння, а на справи иснувалы инструкцыйи по пытаннях нацыональных квот и нэгласни правыла, яки пудтрымувалы нэтолэрантнусть. «Нащо вважатыс розбышакою й бандытом – Чы нэ липшэ буты мни антысэмитом. На боцы йих хоч нэмає законув, Пудтрымка и энтузиазм мильйонув». Особлыво дратувала поэта антысэмитызм дэржавного рувня.

В культурному управлинни КДБ Володымыру далы прызвыско «Луйи Армстронг жыдувского розлыву» и прыставылы до нього Вадыма Горского, якому выдалы импортный дыктофон.  Такым пудманным способом вдалося врятуваты для исторыйи опальныйи розважання поэта. Горскый пэршый запысав оцинку Высоцкым советскойи толэрантности: «В нашуй крайини є эмоцыйный, побутовый       и дэржантысэмитызм. Вун – якщо розубратыс – був стулькы, скулькы жывуть жыды в Росийи». Особлыво обурыв поэта выпадок 1976 року. Тоди шистнадцяты акторам яки малы жыдувскэ кориння з тэатру на Таганцы нэ давалы дозволу выйихаты на фэстывали у Югославию и Францыю.  В спыску чыслывся й Володымыр. Рэжысэр Любымов, в прямому сэнси, выборов згоду на йих выйизд в министэрстви. Гастроли малы вэлыкый успих. Пусля гэтого колэгы сталы жартувлыво зваты Высоцкого «жыдувско-росийскым Гамлэтом».

Чэрэз нацыональни квоты чымало жыдув у Радянскому Союзи йшло у ликары, або акторы. Алэ й гэто нэ гарантувало, що до ных нэ будуть маты прэтэнзий. У кулькох творах Высоцкый згадував сталинскый процэс ликарюв, рэпрэсованого Сталиным рэжысэра, сцэнарыста и вэдучого Лазаря Каплэра.  «За всэ на жыда знайдэтьса суддя — За розум, байкисть, чы просто бэз дила, За тэ, що жыдувка стриляла в вождя, За тэ, що вона схыбыла». Дэ-хто пуддававса асымиляцыйному прэсу: зрикавса своєйи мовы, нэросийского прузвыща и, за допомогою знайомых або обставын, нацыональности. «Можэ мужности вун був нэмалойи!  Швэрубовыч заминыв имя на Качалова». Прызнаваты свою нацыональну провыну пэрэд радянскою владою можна було тулькы потайкы у сэрэдовыщи тых, хто розумив що й до чого. «Кажуть, що Рэнэ Магрыт у дытынстви тэж був жыд».

Высоцкый став сымволом рэальности таємнойи правды, про яку можна було дузнатыс з самвыдаву, пэрэфотографованых замэжных выдань, квартырныкув, затэртых од пэрэпысування концэртных запысув. З часом таємна правда дытынства поэта всэ бульшэ пэрэтворювалась тыповый радянскый стандарт. В 1964 роцы в твори «Дэльфины и псыхи» поэт напышэ: «схожым став я на росийску гэвэлу, од жыдувства нэ лышылос и слиду». Так, вун був Высьоцкым, алэ од захудного походжэння лышылас тулькы тинь. «Тэпэр зрозумив, я – Росийи вирный жыд?!». Поэт був тыпово нэстандартною радянскою людыною, яку сыстэма нэ прыймала, нэ вэрбувала його у таємни агэнты. Чому? На його думку, яку зафиксувалы пливкы Горского, по прычыни всэ тых жэ жыдувскых корэнув. Идэнтычнусть поэта формувала його. Вун розумив, що має спрыяты очыщэнню такойи блызькойи йому як людыни и чужойи за формальнымы цинностямы Росийи: «… Я почав задумуватыс: хто я? И в таки момэнты завжды розумию, що ниц нового нэ прыдумаю. Лышаєтьса тулькы одтворыты напысанэ (шкода, що нэ мною!): «Я – росиянын. За народжэнням, мовою, культурою, литэратурнымы вподобаннямы, друзямы, любовю, вростанням в рудну зэмлю, за усим, що створює людску душу. Алэ покы на зэмли лышаєтьса хоча б одын антысэмит, я – жыд!»

Особлывый образ творчости Володымыра Высоцкого – жыдувска мрыя – Исраэль. Вун розкрыває його за допомогою сымволу сионизму – вэлыкойи жыдывкы з Пынску.  О, як солодки жыдувскому сэрцю «голдымэйировски умовляння» з вирша «Куды вы, мыли жыды?». Высоцкый знав про що пысав, бо частына батькувськойи рудни намагалас збэрэгты свою этничну самобутнусть. Дэ-хто зных такы опынывса на Святуй Зэмли. У виршах можна знайты й опысання того наскулькы рэальнусть того мизэрного куточка Зэмли з його арабскым насэлэнням нэ спувпадала з фантастычнымы очикуваннямы. «Роздутый до вэлыччи Израйиль!» Образ можлыво нэрэальный, алэ прытягальнусть його и його творцюв засвидчэна у кулькох виршах «Голду Мэйыр зловыв в радыопрыймачи И такэ разсказав, до того хорошэ…». Вона, пынчучка, а нэ радянски жыды поклала своє жыття на одроджэння казкы про Исраэль. «Ось мысцэ Голды Мэйыр мы прогапылы, нам нашчадкы гэтого нэ простять!» – пысав Высоцкый. Звычайно, нащадкы нэ простять, тулькы нэ Йому, а Йим, тым хто позбавыв поэта свободы буты самым собою, прыщыпляв усим, хто нэ впысувавса у радянски каноны комплэкс нэповновартости. Про всэ гэто Поэт говорыв иронично у виршах и писнях, а бэз иронийи у розмовах из знайомымы (з пливок Горского): «Жыдам нэ дають нормально жыты пудтырачы дэспотызму. А иншым – х-хиба дають? Два дэсяткы народув загналы у вичнэ зослання— йим лэгшэ?!»

ВИКТОР МИСИЮК

Прымитка: На Захидному Полиссю, так я и у инших цэнтрально-европэйскых рэгионах, слово жид традыцийно нэйтральный этноним. На сходи Украйины, Билоруси и в Росийи воно мае пэйоратывнэ значынне, як, зрэштою, и официйно прыйнятэ еврэй.

About the Author