На початку ХХ століття європейське мистецтво переживало творчій бум. Нові твори вражали багатством матеріалів, новими технічних прийомів і оригінальними концептуальними напрямками. Прихильність публіки здобувало нове покоління авторів раннього модернізму. Прискорений темп життя обіцяв небувалі зміни. І мало хто здогадувався, що Європі охопить полум’я Першої світової війни, яку вдало назвуть Великою війною. Десять мільйонів вбитих, стільки ж поранених – такою була сумна статистика першого бійки індустріальних гігантів. Західне Полісся на кілька років опинилося в самому центрі бойових дій. Його міста і села стали порожніми. Господарями місцевих лісів і лугів стали солдати і офіцери. За кільчастим дротом окопів, наїжачених багнетами, під польовими мундирами ховались вчорашні селяни, столяри, слюсарі, повара, інженери, архітектори, художники, поети … .

Влітку 1915 році німці прорвали фронт і рушили на схід. Наступ германських військ був стрімким. Він втягував все більшу кількість військ. В цей вір бойових дій потрапив один з перших німецьких екзистенціалістів Август Штрамм (1874-1915). Він вважається одним з самим сміливих експериментаторів. До того як попасти на фронт Штрамм писав тільки драматичні твори. З фронту він почав висилати поезію написану телеграфським ритмом. З його творчості розпочалася нова сторінка у історії німецького експресіонізму, так звана доба фронтових віршів. Ліпші з них були надруковані в 1919 році в збірці «Крапля крові».

Штурм


З усіх боків

Заглушують страх

Криками

Солдати.

Життя батогом

Жене

Геть

Зазіпану смерть.

Рветься небо.

Жах б’є всліпу.

На війну Август Штрамм потрапив в чині капітану резерви Баденського пішого 110-го полку. З мужність в боях на західному фронті в січні 1915 року нагороджений Залізним хрестом другого ступеня і підвищення по службі. Невдовзі отримав ще одну нагороду – австрійський хрест за заслуги. Підчас наступу на схід германські війська що разу вступали у нові бої. В кінці серпня 1915 почався бій під Городцем. Рота Августа Штрамма була на передовій. Він загинув разом із іншими вояками в штиковому бою 1 вересня 1915 року.

За планами російського Генерального штабу ворожі солдати повинні були попасти на безлюдну випалену землю. Дорогами сунули ешелони і вози з біженцями. За ними з боями одходили російські війська. В ар’єргарді були найбільш мобільні військові частини – кіннота. По піщаних дорогах в околиці Берестя прискакав творець російської протилежності символізму, акмеїзму, Ніколай Гумільов (1886 – 1921). На війну він пішов на війну добровольцем. В той час лише кілька пару відомих російських поетів добровільно опинились на фронті. Служити Гумільову довелось в Лейб-гвардії Уланському Її Величності полку. За мужність проявлену у боях його нагородили Георгієвським хрестом і чином унтер-офіцера. Улани воювали в південній Польщі і на Волині. У складі другого корпусу їх полк пройшов з боями з південного заходу Берестейщини до північного сходу Пинщини. В «Записках кавалериста» поет з захопленням описує вдалі військові операції:

«На світанку наступного дня, коли можна було чекати атаки і коли весь полк пішов, залишивши один наш взвод прикривати загальний відхід, німці не рушили з місця, може бути очікуючи нашого нападу, і ми перед самим їх носом безперешкодно підпалили село, будинків у вісімдесят, принаймні. А потім весело відступали, підпалюючи села, копиці сіна і мости, зрідка перестреліваясь з насідали на нас ворогами і женучи перед собою отбівшійся від гуртів худобу. У благословенній кавалерійської службі навіть відступ може бути веселим.»

В 1916 році вийшов поетичний збірник Ніколая Гумільова «Сагайдак», куди увійшли одні з кращих військових віршів російської поезії.

Солдати голосно співали, і слова

Невиразні були, а серце їх ловило:

- “Швидше вперед! Могила так могила!

Нам ложем буде свіжа трава,

А запоною – зелене листя,

Союзником – архангельська сила”. -

Впасти на полі бою молодому улану-добровольцю не довелося. 20 вересня 1915 року його вислали в тил до школи прапорщиків. На Пинщині фронт стабілізувався, починалась затяжна позиційна війна і потреба у кінноті відпала. Перша світова війна закінчилась, з окопів вона перебралась на вулиці і площі. На такому, малознайомому і невидимому фронті громадянської війни судилось загинути поету. Перед смертью Ніколая Гумільова зійшов на літературний Олімп. В 1920 році поет вступив до петроградського відділення Всеросійського союзу письменників, який очолював Олександр Блок. Обидва поета були добре знайомі ще з 1911 року. В 1921 році правління петроградського відділення переобрали і його головою став лідер акмеїстів Ніколай Гумільов.

Олександр Блок (1880 – 1921) був покликаний до війська в 1916 році. Саме в цей час на Пинщині розбудовували лінію окопів. Славетний символіст попав служити йому довелось табельником у Інженерній частині  Всеросійського Земського Союзу, в 13-ій інженерно-будівельній дружині. Його посада не вимагала технічної освіти. Свої обов’язки Олександр Блок виконував старанно, як «зразковий чиновник», тому він хутко дослужився з десятників до завідуючого. Під його керівництвом тепер працювали тисячі людей. Здалеку війна бачилась привабливою:

«Раз пройшла артилерія. Іноді над полем кружляє аероплан, жовтіє, навколо нього – шрапнельні димки, вельми гарно. За лісом клацають кулемети.»

Будівництво окопів все більше загострювало старі конфлікти. Приглядаючись до того, як обходяться з людьми Олександр Блок все більше ставав противником монархії. Війна і виснажлива брудна праця змусила людей турбуватися про буденне: відпочинок, сон і їжу. Натхнення писати вірші на фронті у поета у не було.

На тих самих позиціях, де служив Олександр Блок по службі побував російський письменник Алєксєй Толстой. Війна натхнула письменника написати кілька оповідань: “На горі”, “Під водою” і “Прекрасна дама”. В тих самих місцях служив білоруський письменник прапорщик Максім Гарецкі. Як і для багатох, війна стала для нього важким моральним і фізичним випробуванням. В решті решт, в 1917 році з передової він потрапив у шпиталь і був звільнений. В одному з Олександром Блоком будинку жив архітектор Леонід Катонін (1878 – ). За його проектом в Петербурзі в стилі модерн збудували будинок Вищих жіночих природничо-наукових курсів і гімназії М.Лохвицької-Скалон. Близько зійшовся з Олександром Блоком маловідомий російський поет інженера шляхів комунікації Влоджімєж Пшедпелскі (1892 – 1952). Свої літературні твори він видавав під псевдонімами Юрій Туманов і Володимир Лех. З фронту Пшедпелскі поїхав до Петербургу. Тут він на власні очі зміг побачити руїну, яка опанувала колишню столицю Росії під час громадянської війни. Інженер не був відомою фігурою чи кадровим офіцером і тому зміг пережити багатьох з тих, з ким звела його доля під час військової служби на Пинщині. В 1924 році він виїхав у Польщу. Після війни, в 1946 році, став заступником оновленого Товариства інженерів і техніків комунікації. Позиційна війна в пинських болота була яскравим контрастним видовищем, в якому химерна баталія розігрувалася на тлі ідилічної природи. Влоджімєж Пшедпелскі напише про неї так:

«Війна корпається в болоті, як кошмарна потвора. Але, не зважаючи на все це, осінь чарівна, як тільки вона може бути на Поліссі, і кожен ранок дзвенить, як золотий червонець.»

Роки виснажливого протистояння з’їдали з середини воюючі країни. Втома, голод і руїна змушували розпочати розмови про мир. Перемир’я на східному фронті  було підписано в штаб-квартирі головнокомандуючого Східнім фронтом, в селі Скоки. Коли перспективи підписання мирного договору стали цілком реальні в «село в околицях Берестя» до міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії завітав особливний гість. Ним був великий князь, ерцгерцог, Вільгельм Франс фон Габсбург-Лотрінген (1895 – 1948). Хоча великий князь на війну потрапив в чині лейтенанта, як представник монаршої родини, він був членом Сенату. Ще більше значення мали його знайомства з низькою діячів Галиччини: політиками, духовенством, науковцями. Справа в тому, що в молоді роки великого князя заінтригувала українська культура. Він зацікавився історією України, захопився запорізьким свободолюбством. Імператорський двір, навіть, припускав, що він може стати монархом союзної Відню України. Зрештою, по за очі Вільгельма звали «червоним князем», тому, що серед його українських знайомих було мало людей з шляхетським родоводом і він щиро переймався проблемами галицьких селян і міщан. Князь любив носити сорочку-вишиванку, тому солдати його роти прозвали командира Василь Вишиваний. Оскільки ерцгерцог мав романтичну натуру і писав поезію, то цей псевдонім надовго закріпився за ним. Коли почались мирні переговори, Василь Вишиваний першим допоміг послам УНР зв’язатися з галицькими політиками. Спільними силами вони домоглися того, що в обмін на хліб з Наддніпрянської України Австро-Угорщина зобов’язалася утворити 20 липня 1918 року автономний коронний край, який об’єднав би підвладні їй українські землі. Наступні тридцять років великий князь проведе у боротьбі з більшовиками: на війні і в еміграції. Він загинув після Другої світової війни. Свої фронтові враження Василь Вишиваний описав у поетичному збірнику «Минають дні», опублікованому в 1921 році.

Незнаним героям

Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять.

Яких ніхто не знає;

Які на віки вже мовчать,

Й ніхто їх не кохає…

Голубить тих забутих без імен

Земля, мов рідна мати;

Цілує їх в ночі і в день,

Щоб їм любов віддати.

Обдаровані люди різними шляхами потрапляли до штабу Східнього фронту в Берестейській фортеці. Побував тут маловідомий австрійський художник Ганс Штальцер (1878-1940). На них державний секретар Німеччини Кюльман запросив видатного художника, представника так званої віденської сецесії, Еміля Орлика (1870  – 1932). На той час талановитий портретист працював в Берліні. За місяць свого перебування в Бересті художник намалював кілька десятків малюнків. Крім того, видатний модерніст написав кілька власних автопортретів. Кюльман приготував учасникам переговорів пам’ятку – альбом з серією портретів і карикатур присутніх на переговорах, авторства Еміля Орлика. Альбом є надзвичайною колекціонерською рідкістю. Офіційну картину з зображенням боків підчас переговорів і заключення миру автор не дописав. Лишився тільки ескіз.

З обох боків фронту під сіро-зеленими мундирами були люди, які які мали живу душу, вірили в справедливість, захоплювались красою, любили. Вони слухали музику, співали пісні, читали вірші, милувалися картинами … . Можливо, якби не війна, вони ніколи не потрапили б до краю, по якому котять свої води Західний Буг і Прип’ять.

ВІКТОР МІСІЮК

About the Author