Західне Полісся одна з кількох східнослов’янських територій на якій з’являються тексти на мікромові. Що ж називають мікромовою?  Почнемо з того, що мові властиве багатоголосся. І тому вчені виділяють макромови, мови і мікромови. Існує думка, що макромовами треба називати найбільш поширені мови світу. Але визначальним є не об’єм, в якому створюються тексти, а у можливість розширення його мовних меж. Тому під макромовами треба розуміти літературу, яку можуть вільно сприймати представники мовних родин: слов’янської, германської, романської і інших. На рівень нижче знаходиться мова. Розмовну мову утворюють об’єднані чітким комплексом рис діалекти. За допомогою тих рис одну мову відділяють від інших. Для обслуговування її носіїв створюється літературна мова. Вона є спрощеним варіантом діалектного різноманіття і, водночас, більш жанрово й стилістично багатим, бо використовує розбудовані високомистецький, діловий та науковий стилі. Як ми вже згадували, комунікаційні системи бувають різного порядку: більш загальні називають мовами і макромовами, а мінімальні носять назву мікромови. Мікромови є рівноправними підмовами конкретної мови. Мікромова – стилістичний різновид тексту, який створюється на мові обмеженого діалектом вжитку. При тому вона не зводиться до діалектних записів. Літературна мікромова використовує жанри не типові для гутірок чи просторіччя: релігійні тексти, філософські роздуми, художні описання природи і інші. В ній значно частій трапляється нетипова для діалекту і говірок лексика: запозичення, неологізми, архаїзми, вузькопрофесійні слова, жаргон.

Мікромови часто асоціюються з графічним різноманіттям. Автори, які творять на західнополіський мікромові користаються різними видами кирилиці і латинки. Польськими літерами на західнополіських говорах писали Юзефа Куженецька, Миколай Патеюк, Юрій Гаврилюк. Для більш зрозумілого прочитання вони використовували різні додаткові прийоми.

«Mowo nasza
Bat’kuow i diduow naszych
Molitwo nasza
Do ruodneji zemlie»

(Юрій Гаврилюк)

W odnym seli pobaczył wón chłopca, kotoryj welmy dobre u szkoli uczyusa, ta i skazau jomu: „uczyś chłopcze, – panom budesz”.

(Юзефа Куженецька)

Негативне ставлення до польського впливу в умовах графічного конформізму підштовхнуло Яна Максимюка писати словацьким шрифтом. Для зображення дифтонгів він використовав знаки з дашками, які свого часу використовував для позначення звуків новозакритих складів Михайло Максимович. Юрій Гаврилюк для написання дифтонгів латинським шрифтом використовував чеську літеру ů і надрядковий знак іе.

Звичайно, що на вибір авторів впливає той правопис, який в силу історичних причин добре відомий місцевим жителям. На півночі Західного Полісся, Берестейщині, – російський. Традиція передачі текстів російським правописом має у історії правопису назву «ярижка». Нею писали Галина Семенюк, Василь Давидчик, Василь Бриль.

«Ранок. Тыхо. Сонцэ грае.
И роса в долынах.
Ныяка пташка ны спывае,
Сум, як на мэрлынах. …»

(Василь Давидчик)

«Сам Биг так положыв:
Я йиду у Дрыжын,
Дэ гозэро лыпэчэ,
Ек я йим дорожыв».

(Василь Брыль)

Немало текстів створено староукраїнським, або мішаними з українським правописом. Так писали Микола Янчук, Василь Стасюк, Олександр Скращук, Юрій Гаврилюк. Часто автори пишуть свої твори використовуючи кілька різновидів правопису і експериментують. Тому аналогії з історичними формами розвитку літературної мови виникають стихійно. У іншим випадках вони є плодом критики недоліків існуючого правопису: браку літер для позначення певних звуків і іншим.

Традиції історико-етимологічного правопису раннього Михайла Максимовича можна знайти у творчості Федора Клімчука. Для неї типово розрізнення літер і, и, ы і використання літер ё, э та е, що наближає її до «ярижки». Такий тип правопису подібний до так званого слобожанського, яким Максим Парпура видавав твори Котляревського, що виник як захмарена петровською гражданкою канцелярська традиція ХVII—XVIII століть.

В чяс злэйі буры роковэйі
Святое плынне погыбае,
Алэ в дэбрах зымні ріднэйі
Воно насінне покыдае.

(Федор Клімчук)

Наближеним до попереднього був правопис, яким користався мовознавець Микола Янчук. Для йотованого і він використовував запропоновану П.Житецьким-М.Максимовичем для київського правопису літеру ї. Пізніше вона закріпилась у реформованій кулішівці.

«З твоїм віершом прэд очыма
Я нэ раз оплакав
Свого краю бідну долю
Й зёмкув – нэборакув”

(Микола Янчук)

Микола Шелягович, в свою чергу, створив різновид драгоманівки. Нагадаймо, що він також відомий як автор авангардистського літературного проекту: для якого були характерно використання рідковживаних фонетичних і граматичних особливостей, велика кількість неологізмів, епотажність. Можна цілком погодитись з оцінкою Федора Клімчука: «Лексичний склад варіанту літературної західнополіської мікромови, запропонованої М.Шеляговичем, виразно складний».

Краj скиль jе поjшов у світа,
Дэ спочын мэjі души:
Доля з jім мое сповыта –
Ны розрублять  мычи.

(Микола Шелягович)

З ранніми реформованими формами кулішівки співпадає частина текстів Василя Стасюка. І там, і тут можна побачити букву ё. Тільки на відміну від Куліша він за Олексієм Павловським передає закінчення дієслові згідно з вимовою, тобто –цьця.

«Знов сонь мені сницьця
Змерзла криниця
Черпаю дарма.
Вглядаюсь в очи
Вірити хочу
Там лёду нема?!»

(Василь Стасюк)

Тексти Олександра Скращука виділяються викорисанням ї не тільки для передачі йотованого і, але й звука і у новозакритих складах після д, т, з, ц, с, л, н. Тим вони відповідають нормам правопису Євгена Желехівського, так званій желехівці.

«Серед поля стоїть росте дуб
Вїтьор лащить голлє
Шумить шелестить з вїтром гомонить
Своїм листом зелененьким»

(Олександр Скращук)

Література на мікромові перш за все різниться не правописом, а мовним багатством самої мови. На Західному Поліссі існує кілька говірок, у певних місцях вони створюють досить строкату картину. Пояснюється це порівняно добрим збереженням традиційної культури і периферійним характером регіону. Місцеві говірки різняться вимовою голосних в ново закритих складах (дифтонгі іе, уо, і, у, и), твердим, напівм’яким і м’яким л (робилі, ходілі, носили), закінчення –*т у третій особі множини дієслів теперішнього часу (ходит, носить), м’якою чи твердою вимова шиплячих (жаба, шяпка), *в в слабкій позиції (губно-губний і губно-зубний звуки), зближенням ненаголошених е і и (мине, веде), вимовою губних і передньоязичних приголосних перед йотованими голосними на місці носових звуків (земня, мнесо, земля, м’ясо), приставними приголосними (гочі, восень), займенниками (що, шо, што) і іншим. Частина авторів шукає вихід з такої ситуації. Намагається створити міждіалектне койне. За звичай вони (Юрій Гаврилюк, Микола Шелягович) пропонують ввести елементи етимологічного правопису. Є тексти послідовно написані етимологічним правописом, в них перестають бути помітні усі фонетичні особливості локальних говірок і, часом, конкретної мовної приналежності. При послідовній реалізації на письмі етимологічного принципу стає неможливим створити текст на мікромові. Мікромова виділяється своєю локальністью, мозаїкою нових і старих мовних явищ. Федор Клімчук стверджує: “Західнополіська літературна мікрамова не єдина. У ній виділяється кілька варіантів“. І право на існування стільки різновидів мікромови, скільки існує типів говірок.

Писати тексти західнополіською мікромовою порівняно легко тому, що регіон добре вивчений мовознавцями. Мову Західного Полісся характеризує повноголосся (голова, перелаз), окання (моя, ловлю), отвердіння губних і передньоязичних, рефлексація давнього *o і *е в новозакритих складах, м’які *д і *т вимовляються без фрикативного елементу (тітка, дід), одинакові рефлекси єрів (день, сон), фрикативне г, збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими, довгі зубні та середньопіднебінні. Весь цей комплекс типовий для української мови. Діалектними західнополіськими особливостями є префікс -од (одчини, оддав), вимова сполучення dj як ж (хожу), родовий відмінок однини прикметників і займенників на – еї (молодеї, нашеї), займенників у родовому відмінку однини виступають зі спрощенням деяких звукових груп (меї, твеї), дієприкметники минулого часу мають суфікс -ан- (біляний, плетяний) і інші. Легко також виділити принципи, за допомогою яких автору можна створювати регіональне койне. Приміром, в північній частині Західного Полісся, на Берестейщині, в 95% говірок давній *е в новозакритих складах вимовляється як і (хліб, літо), приблизно у стількох же використовується займенник (що, шо), в 75% на місці давніх носових голосних, після м’яких і шиплячих приголосних перед ненаголошеним вимовляється звук а (яма, жати), в 73% давній *o в новозакритих складах вимовляється як і (сіль, віл) .

Кілька основних висновків. Тести на західнополіський мікромові можуть писатись різними правописами, хоча переважають різновиди кирилиці. Автори використовують любі конкретні існуючих говірок. Під час створення літературних койне вони, переважно, орієнтуються на риси домінуючих типів говорів. Писання західнополіськими мікромовами, порівняно, легкодоступне для носіїв західнополіських говірок і любої більш-менш обізнаної в їх особливостях творчої особи.

ВІКТОР МІСІЮК

About the Author