Європейські війни десь з ХVIII століття до кінця ХІХ століття виглядали картинно: вишикувані у «коробки» піхотинці у повний зріст йшли на ворога, а між ними рухалась кіннота. Піхота переважала над іншими військами, невелика далекобійність і скорострільність тодішньої зброї дозволяла нанести їй великі втрати або несподіваним маневром, або прицільним гарматним вогнем. Навчання виглядали подібно до військових баталій і, зі зрозумілих причин, ставка на них робилась не на артилерію, а на маневри. Військові маневри полягали на вміння вчасно займати визначене місце на полі бою.

В маневрах 1823 року брали участь Польська армія і Литовський корпус. Імітація бою була тільки частиною великого дійства з переглядів, парадів і царського почастунку. Війська розквартирували по клунях і сараях. Під час огляду військ кінь польського полковника вдарив копитом Олександра Першого в лидку. Отримане поранення виявилось надзвичайно небезпечним. Взимку на його місці появилась рожа і цар лежав при смерті. Криз пройшов, але запалення, на думку деяких дослідників, стало причиною хуткої смерті імператора.

Ще одні великі маневри в околиці Берестя проводились в 1886 році. Як і на попередніх участь в них приймали війська Варшавського і Віленського військових округів. Війська оглядав імператор Олександр ІІІ і спадкоємець трону Миколай Олександрович. Знову був добрий почастунок, паради, феєрверки … . Тут вперше в Росії перед великою кількістю військ появився новий учасник війн – військово-повітряні сили. Їх представляла перша повітроплавна команда аеростатів.

Військові навчання в околиці Берестя проводились в кінці серпня – вересні місяці (19-20 вересня 1823, 25 серпня — 3 вересня 1886). На цей час жнива вже закінчувались і війська могли вільно рухатись по полях. Спеціального місця для навчань не було. В 1898 році, як і попередньо, проводились на північний-захід од Берестя.

В 1900 році імператор Миколай ІІ розпорядився заснувати на південь од Берестя «Берестейський артилерійський полігон». Справа в тому, що за рік до того сюди в фортецю привези 600 снарядів нового покоління. Військові мали навчитися ними стріляти, вивчити їх дію.

Незвичайна подія сталася на маневрах в Бересті в 1910 році. Солдати мало не вбили генералів Грулева і Юрковського. З’ясувалось, що до латиських новобранців приходили з дому листи, в яких земляки намовляли їх підчас навчань стріляти по командирах і розповідали як з «маневрових» набоїв зробити бойові. Меншини здавна були обурені національною політикою імперської влади і таким чином хотіли завдати їй втрат. Національні протиріччя стануть одною з причин розпаду Російської імперії. На її обламках виникли Латвія, Фінляндія, Польща … .

Вибір полігонів у міжвоєнній Польщі не був великим, тому берестейський артилерійський полігон обрано для випробування 155-мм далекобійної польської гармати wz.40. Вони проводились тут взимку 1938 і 1939 року. 20 лютого 1938 року снаряд з гармати пролетів 27км. Точність попадання при такій дистанції була вищою чім в сучасних аналогів (до 500 метрів). У далекобійної гармати були свої вади: низький темп стрільби (3 постріли в хвилину) і мала мобільність (по грунтових дорогах тягач їхав зі швидкістю 2 км/год). Вони заважали гарматі перетворитись у зброю нового покоління. Промисловість отримала замовлення на 155-мм гармати, ось тільки у армію вони мали попасти аж у 1940 році.

Технічні засоби ведення сучасних війн змінювалися і на полі бою з’явилися танки. Для боротьби з ними була потрібна ефективна зброя. В 1935 році інженер Юзеф Марошек роз працював протитанкову рушницю Ур. В жовтні його року її вперше випробувано на полігоні в околиці Берестя. З 300 метрів воно пробивало 15 мм броню. На початку Другої світової війни протитанкова рушниця УР виявилася неприємною несподіванкою для танкових військ Вермахту. Для танкових маневрів малі полігони не годились і тому використовувались дороги і випадкові території. Польські військові інженери розробили проект танку-амфібії. Його прототипом був британський танк-амфібія Карден-Лойд (Vickers-Carden-Loyd Amphibian Tank A4E11 a A4E12), куплений польським урядом в 1932 році. Проект польських інженерів отримав назву PZInż.130. Уся конструкція і двигун були польською розробкою. Вагу зменшено і додано поплавки, що мало значно полегшити танку рух по воді. Після першої презентації на полігоні під Варшавою, танк вирушив на випробування. Йому був потрібний особливий полігон – пинські водяні простори. З Варшави він проїхав до Берестя, далій до Волковиську, з нього до Пинську. Під Пинськом він пройшов основні випробування рухаючись по Пині і плаваючи по озеру Любязь. Після танк подався до Луцька і через Галичину і Люблін повернувся у Варшаву. Усього підчас випробування «осінь 1937» амфібія проїхала 1861 кілометр. В умовах бездоріжжя і заболоченої місцевості він показав себе дуже добре. Дистанція була довга, але двигун жодного разу не псувався ні на цих, ні на пізніших випробуваннях. Двигун об’ємом 95 літрів дозволяв розвивати на швидкість у 60 км/год на суші і 8 км/год на воді. Крім позитивів тестування також виявило недоліки у коробці передач, водяних насосах, повертанні коліс і гусениць. М’яка підвіска робила неможливою ефективну стрільбу. Усі ці вади були легко виправлені, але залишилась найбільша: танк мав тонку броню (4-8мм) і був озброєний одним 7.92-міліметровим кулеметом, що робило його легкою здобиччю. Танк вагою 3,92 т вміщав двох танкістів. Для серійного виробництва PZInż.130 не було умов, Польське військо не мало коштів щоби замовити серію амфібій. Тому амфібія не поступила до війська і лишилась тільки найцікавішим проектом польської бронетехніки.

Звичайно, на навчаннях не обходилось без втрат: людських жертв і знищеного майна. В 1935 році в околиці Парахонську проходили навчання за участью двох танків першого танкового дивізіону. Двадцять один господар з сіл Сушицьк і Парохонськ отримали компенсацію, в двох других селах, Вилазах і Сілищі, збитки були мінімальні. Навесні 1939 року в Польщі оголошено мобілізацію. Згідно з мобілізаційним планом другий батальйон 35 полку піхоти розмістили у літньому таборі між берестейським аеродромом і селом Річиця. Тут же розпочалися військові маневри. 27 квітня один з підофіцерів вистрілив з ракетниці в бік поля, але міцний вітер зніс сигнальну ракету на сільську клуню. Вогонь спалив 42 клуні і 47 хат. Селяни отримали від держави компенсацію, а покликаних до війська чоловіків з села повернули додому. В полум’ї згоріли 41 автомат, 5 карабінів, 4 ящики мін для мінометів, 6 ящиків з набоями, 117 коців, 5 коней і запаси харчів.

В 1939 році підчас навчань під Берестем згорів пілот ЕМ 111 Михайло Андрейків. Саме в цей час під містом були зібрані авіація і зенітна артилерія. На полігоні Траугутово під Берестем з 22 травня до 3 червня 1939 року проходили навчання 1-го льотного полку. Пристрілювались на берестейському полігоні вояки 7-го дивізіону протиповітряної артилерії з Познані. Зенітники мали влучати в рукав довжиною 6 метрів і шириною 2 метри, який на відстані у 800 метрів тягнув за собою літак.

З початком Другої світової війни Польща була розділена між Німеччиною і Радянським Союзом. На її військових об’єктах появились нові господарі. Радянський бік сподівався війни з своїм новим сусідом, але не розраховував на несподіваний напад. На артилерійському полігоні напередодні 22 червеня 1941 опинилися добірні частини підрозділів 280-го стрілецького корпусу і командування 4-ї армії армії Червоної Армії. В перемішку з артилерією легкого артилерійського полку 42-ї стрілецької дивізій і 455-й артилерійського полку тут находились танкові підрозділи і піхота 6-ї і 42-ї стрілецьких дивізій. Вони готувались до 45-денних навчань, які випередила війна. Учасники літнього табору проснулися під вибухи німецьких гармат і виття штурмовиків. Брак зв’язку із штабами і розпорошення сил негативно вплинуло на боєздатність згаданих полків 4-ї армії у перші дні війни.

З приходом німецької адміністрації навчання на берестейських полігонах не припинялись. Відомо, що тут тренувались артилеристи Вермахту з «Бази панцирних потягів» в Рембертові.

В другу світову війну з’явилася зброя нового покоління (атомні бомби, літаки на реактивних двигунах і інше). Навчання з їх використанням вимагали великих площ. В густонаселеній Європі знайти місце для таких полігонів тяжко. Єдиним винятком став 41-й «Поліський» авіаційний полігон. Він розмістився на натуральній межі Західного і Східного Полісся у південно-східній частині сучасного Столинського району. З бомбардувальників ТУ-16 в 1960-х роках тут кидали атомні бомби без власне ядерного заряду. Вибухали вони як звичайні тротилові (фугасні) бомби. Військовий інженер Костянтин Копань згадував: «піднявся в небо класичний з геометрії« гриб ядерного вибуху »- без електромагнітного імпульсу, без потужної ударної хвилі, яскравого світлового випромінювання та вторинної радіації – за винятком розсіювання над полігоном радіації незнімного нейтронного джерела». Нейтронне джерело на ядерних бомбах стабілізувало ланцюгової реакції. Про наявність радіоактивного забруднення після навчань добре знав директор пинського філіалу «Інституту радіології» А.Судас. Забруднення сприяло зростанню в районі кількості онкологічних хвороб і все ж таки більшість вчених не вважають, що навчання значно змінили натуральний радіоактивний фон. Крім стратегічних бомбардувальників тут тренувалися винищувачі. В 1973 році на надзвуковій швидкості МіГ-25РБ пускали ракети зі стратосфери (20 км). При тому технічні характеристики ракет і майстерність пілотів були такі, що максимальне відхилення було усього 200 метрів. Не дивно що на Поліському авіаційному полігоні на навчаннями керували такі відомі авіатори як командувач 26 повітряної армії генерал-лейтенант Леонід Біда і представник командування Військово-повітряними силами генерал-полковник Іван Кожедуб.

За часів Республіки Білорусь масштабні авіаційні навчання на Поліському полігоні не проводились. Витрати на авіацію зменшились, перестала літати стратегічні літаки, на відміну від авіаційного пального запаси артилерійських снарядів не були обмежені. Тому кожен рік в Бересті добре було чути як на місцевому полігоні «гупали» важкий гаубичний артилерійський дивізіон 111-ї гвардійської артилерійської бригади і артилерійський дивізіон 38-ї мобільної бригади. Берестейський загальновійськовий полігон, який місцеві вояки називають «Сахарою», функціонує по сьогоднішній день. Там виконують завдання підчас навчань десантники, проходять стрільби з автоматичної зброї. Економічна криза і гострі дебати по питаннях екології в решті решт привели до того, що у 1998 році на полігоні створено ландшафтний заказник «Ольманські болота». Тут стало з’являтись все більше туристів, які все ж таки не повинні забувати, що навіть після передачі заказника в 2008 році Міністерству лісного господарства, полігон продовжують використовувати військові. Він тільки дещо змінив профіль. В 2001 році тут вперше на території республіки були проведені стрільби зенітних ракетних комплексів малої дальності С-125 “Печора”. В лютому 2012 року на Поліський полігон вибралася 111-а гвардійська артилерійська бригада. Снаряди з бригадних 152-мм гаубиць 2А65 “Мста-Б” летять на відстань у 24 км. Вони можуть бути використані проти фортифікаційних споруд, танків, артилерії і тактичних засобів ядерного нападу. Вогонь корегують гелікоптер і безпілотний літак. Авіація повернулась на військовий полігон «Поліський» у новій якості, в 10 по 16 лютого 2012 року вправи з ведення повітряної розвідки безпілотними авіаційними комплексами ближньої дії провів тут 927-го центру підготовки та застосування безпілотних авіаційних комплексів.

Якщо двісті років назад солдат імітував бій з кременевою рушницею за плечима, то тепер за ним він робить те ж саме за допомогою інформаційних технологій. Покоління зброї змінюють одне одного, а на під солдатськими чоботами по-старому сіріє піщана поліська земля. ВІКТОР МІСІЮК

Титул принца у різних країнах мав різне значення: син монарха, старший син монарха, голова держави … . В казках зразу після шлюбу принц стає головою держави. На справі наслідні принци довгий час живуть при правлячих батьках і у багатьох випадках цілком не мають можливості очолити державу. Такою була доля багатьох принців у Німецькій імперії. Ця держава виникла в процесі підпорядкування Прусії 38-и німецьких держав: королівств, герцогств, князівств, вільних міст і територій. За короткий час держава перетворилась з потужну економічну і політичну регіональну силу. Причиною такого зросту сусіди вважали славетний пруський мілітаризм. А опирався він на старі аристократичні родини. Позбавлені права суверенно правити на певних землях родини чисельних князів не були позбавлені дворянської гідності, права займати високі посади і нести військову службу. Одна з найстарших і найбільш шанованих військових частин Гвардійський корпус – Regiment der Gardes du Corps (Гард-дю-Корп) створений в 1740 році. Це був полк гвардійської кавалерії. Його офіцери були найбільш наближені до короля і, пізніше, імператора. Гвардійці були особистою охороною імператора. Сам монарх був почесним полковником гвардійського полку. На бали вони з’являлись у парадних шоломах з орлами. По них посланці дізнавались про місце знаходження самого імператора. Зовнішньо різниця між кавалергардами Німецької і Російської імперії була мінімальна. І ті, і ті носили білі парадні мундири, шоломи з орлами, їздили верхи виключно на вороних конях.

Напередодні війни полк Гран-дю-Корп розміщався у Потсдамі. Його безпосереднім командиром був славетний граф Шуленбург. В 1913 році в корпусі не було ні одного державного службовці. Лікарі, ветеринари, повари утримували самі шляхетні кавалеристи. З 34 офіцерських посад 20 займали князі і графи. В певному моменті історії середньовічне лицарство стало найбільш боєздатною військовою силою. Мало хто міг протистояти добре озброєній і підготовленій кінноті. Лицарі постійно тренувалися справно володіти різними видами зброї. На підготовку зброї і коней витрачали багато сил. Не дивно, що лицарський меч і бойовий кінь мали власні імена. Все змінилося коли за ради політичних успіхів королі були змушені наймати піхоту. Лицарі втратили монополію на війну. З майже мистецтва вона почала все більше перетворюватись на м’ясорубку. Наймити-жовніри служили не з обов’язку, а за плату. В ближньому бою вони воювали грубими сокирами і перемагали за допомогою кількості, а не вміння. Поширення рушниць тільки зміцнила позиції піхоти. Вона й досі обходилась без дорогих лат, а тепер вони стали мати все менше значення. Лицарство усякими способами намагалось рятувати свій статус і військове значення. З кожним новим поколінням війни ставали все більш масовими, далекобійність вогнестрільної зброї зростала. Дистанційне ведення бойових дій, хімічна зброя, кулемети, авіація, танки остаточно підірвали значення кінноти. Перш ніж остаточно зійти зі сцени, кіннота нащадків старовинних аристократичних родин вирушили на поля Першої світової війни.

В Німецький імперії не було такої концентрації влади в руках монаршого дому, як в Росії. Леопольд Баварського, як і усіх інших підлеглих представників королівських і княжих родин в Німецький імперії називали принцем. Під час Першої світової війни в ін командував одною з армій, а з 1916 року принц став командуючим Східного фронту. На той момент штаб-квартира фронту знаходилась в Бересті. На Східный фронт в липні 1915 перекинули також елітну частину кавалергардів. Свій бойовий шлях полк розпочав з околиць Ярославу, приймав участь в прориві на р.Вєпш. Далій були бої під Холмом, Білою. В битві під Берестем, кавалергарди стримували російські війська від перетину Бугу в районі Янова-Підляського. В боях під Кобринем родовиті вояки зблизилися з саксонською кавалерією (кірасірами і гусарами) VI армійського корпусу, служити ж разом вони в силу різного статусу не могли. Цвіт німецької аристократії скакав піщаними західнополіськими дорогами. Мусить, ніколи ні до того, ні після тут не збиралося разом стільки німецьких принців, графів, баронів. Під впливом стрімкого наступу, погоні, випадкових двобоїв пробуджувався військовий азарт і пригодницький настрій. Нарешті, як у давні лицарські часи, з’явилася можливість прославити своє ім’я на полі бою. Але в жовтні 1915 ситуація змінилася і до липня 1917 Гранд-дю-Корп зав’яз у позиційній війні,  виконував охоронні доручення під Ковелем і Пинськом. Усе що в цей період доводилось робити кавалергардам: об’їжджати позицій і стійко витримувати артилерійський вогонь противника. Дехто, капітан граф Клінковстроем і лейтенанти граф Бісмарк, граф Солмс, барон Вінклер, зуміли відзначитись навіть у таких умовах.

Недалеко на півдні стояли російські кавалергарди. В липні 1916 року в районі Ковеля вони приймали участь в так званому Брусилівському провиві. З липня по грудень 1916 року полк також ніс сторожову охорону в районі ріки Стохід. В березні – серпні полк охороняв залізницю в районі Рівне і Сарни.

Яка б масова не була війна, не варто забувати, що під кожним польовим мундиром криється особистість зі своїми поглядами, бажаннями, вміннями, життєвим досвідом. Одним з чисельних вояків Великої війни був наслідний принц Альфред Емануель Сальм-Сальм. З давніх часів в Лотарінгії існувало графство Сальм, правила ним старовинна католицька родина Салмів. З початком Великої Французької революції Салми перебрались у свої володіння на німецько-голандському кордоні в Ангольті. Після Віденського конгресу їх невелике князівство Сальм стало частиною пруської провінції Вестфалія. В 1871 році у принца Альфреда ХІІ Сальм-Сальм народився син, якого назвали Емануель Альфред Леопольд Франц. Для традиційного представника старовинного аристократичного роду військова служба була не просто покликанням, а єдиним гідним його статусу зайняттям. Тому він вступив до імператорської гвардії, славетного Гранд-дю-Корп. 10 травня 1902 в Відні принц Сальм-Сальм оженився на представниці австрійського імператорської родини Габсбургів ерцгерцогині Марії Христині. Зразу після шлюбу Емануель і Марія Сальм-Сальм переїхали до Потсдаму, де були розквартировані гвардійці. У подружжя народилося п’ятеро дітей: три дівчинки і два хлопчика. Дві старших доньки зробили родину одною з рекордсменок аристократичного світу. Найстарша, Ізабель, народила семеро дітей, а померла в 2009 році у віці 105 років. Друга, Розмарі, народила в шлюбі з Юбером Габсбургом-Лотарингським тринадцять дітей.

Під час Першої світової війни Емануель Сальм-Сальм служив командиром 2-го ескадрону кавалергардів. З осені 1915 року полк розмістився на Пинщині в долині Ясельди на лінії Ставок – Кривчиці.  Кілька довгих місяців часовим домом принца став бліндаж. Окопна м’ясорубка навіть віддалено не нагадує турніри.  Нема в ній нічого шляхетного, не видно ні очей, ні фігури суперника.  Брутальна непередбачальна смерть випадає тут як у рулетці. Під час одного з чисельних артилерійських обстрілів німецьких позицій осколок шрапнелі смертельно поранив Емануеля в голову. Він втратив свідомість і впав на землю. Принц помер наступного дня, вранці 18 серпня 1916 року в військовому лазареті №119 в Пинську.

ВІКТОР МІСІЮК

Однако старый солдат предъявил справку Центрального архива Министерства обороны Российской Федерации, в которой говорится, что «повар роты управления 8 мотострелковой бригады 9 танкового корпуса, красноармеец Шиндыч Сергей Моисеевич, в боях на 1-м Белорусском фронте с 16 апреля 1945 года при прорыве обороны немцев и операциях за Берлин на западном берегу реки Одер доставлял три раза в день горячую пищу на командный и наблюдательный пункты для офицерского состава штаба бригады. 20 апреля 1945 года в районе Шульцендорфа при налете вражеской авиации и артиллерийском обстреле противника машина с кухней не имела возможности подойти к переднему краю наступающих подразделений, и Шиндыч под огнем противника сам лично доставил пищу в термосах на наблюдательный пункт бригады».  Повар отвечал за питание офицеров штаба и не один раз близко видел маршала Жукова, в том числе и когда командующий 1-го Белорусского фронта обедал вместе с офицерами.

- Простой он, хороший человек, уважал солдат, — вспоминает Сергей Моисеевич. — Был у нас вместе с командующим I-й Гвардейской танковой армии Катуковым, впоследствии маршалом бронетанковых войск.

С.М. Шиндыч очень гордится боевыми успехами ударного танкового корпуса, в составе которого дошел до Берлина. Неизгладимые впечатления остались у фронтовика и от мощи наших «катюш».

Повара Шиндыча в бригаде любили. Опыт партизанской жизни давал ему возможность проявить сноровку и сообразительность, чтобы разнообразить офицерское меню. Где морковки надергает, где лука нащипает или картошки накопает, да и приготовит по-домашнему вкусный обед.

Вырос он на хуторе Дмитричи, где людям давали в пять раз больше земли, чем в Спорово. Там было всего три дома. На фронт Шиндыч ушел добровольцем. Был ранен, после госпиталя вернулся в строй. Приказом от 24 мая 1945 года был награжден медалью «За боевые заслуги», а затем орденом Великой Отечественной войны I степени, медалями «За освобождение Варшавы» и «За взятие Берлина» и другими.  Они украшали его праздничный пиджак, который фронтовик редко надевал. Надо было жить, растить семерых детей, много работать, а трудовой стаж ветерана составляет 44 года. Когда у старика стали отказывать ноги, кто-то забрался в дом фронтовика и украл пиджак вместе с наградами.

- Эх, были бы мои ноги здоровыми, я бы ему показал! – храбрится старый солдат.

20 августа 2012 года Сергею Моисеевичу исполнится 92 года.

25 мая такой же почтенный юбилей отметил старейший житель д. Спорово, тоже фронтовик  А.О. Пашкевич, о судьбе которого наша газета рассказала в номере за 8 мая сего года. Желаем этим заслуженным и уважаемым людям бодрости духа, здоровья и благополучия.

В происхождении этого поселения до сих пор вопросов больше чем ответов. Край света. Море Геродота.  В XIX веке археологи находили в этих краях уникальные, ни на что не похожие глиняные сосуды с рассеченным на три желобка-лепестка горлышком. Кувшинчики с подобными горлышками я потом во множестве сфотографировал в музее греческой Олимпии, на родине известнейших игр. Была ли между древней Элладой и нашими местами какая взаимосвязь? Кто теперь скажет…

А дорога ведет нас вдоль по берегу озера, через всю деревню. И вот, наконец, справа метра в три высотой земляная дамба, из-за которой не видно воды, по левую сторону последние дома. На крайней деревянной хате, выкрашенной в желтый цвет, нарисована цифра «100». В какой-то степени символично. Дальше на восток – лишь зеленеющие луга, мирно пасущиеся лошади да бескрайнее небо. Приехали.

В огороде старым дедовским способом – ползая на коленях и с «копачкой» в руках — убирает картошку бабуля. В цветастой рубахе с выбившимся поверх крестиком, и «хусткой», повязанной по-деревенски. Лицо крестьянки выражает нелегкую жизнь, но вместе с тем открытость и какое-то внутреннее благородство. Бабуля охотно соглашается поговорить, мы покидаем грядки и садимся на лавочке под стеной хаты. Порог ее заставлен огромными живописными мисками с семенами «колендры и кропа» – сушатся на солнце. «Детям настаралас приправы, отдаю на три хаты, – поясняет собеседница. — Я ее и не сею, она сама по картопли розвелас».

- Ольга Николаевна Прокурат, — наконец представляется женщина. – Мне уже 77 лет.

- А как улица ваша называется?

- «Камчатка» звали ее раньше, когда мы тут поселились. Сейчас – Школьная.

Жаль, что все-таки народные названия у нас не приживаются. Ну, какая она тут, к черту, Школьная? А Камчатка – точнее и не скажешь.

- Сюда далей ужэ не строились. Як Польшча была, на гэтом мести конюшня стояла, — у Ольги Николаевны великолепная память.

Бабуля вдова, муж умер 16 лет тому. У детей свои семьи, приезжают, навещают. Жить одной скучно, зато в своем доме. Две ближайшие хаты нежилые.

- Утром люди ведут коней на пастбище – тогда и вижу живую душу. Скучновато, особенно зимой. Летом нешо робиш, а зимой нечего робить.

Одиночество бабули скрашивает соцработник, сама она иногда навещает соседей, поговорить. В доме есть радио, телевизор, телефон.

Ольга Николаевна всю жизнь проработала в колхозе полеводом. Раньше в колхозах трудились «за палочки», а «палочки» эти потом в трудовой стаж не вошли, потому и пенсия у нее теперь небольшая. Люди старшего поколения, лучшие годы отдавшие работе на земле, и в старости без этой самой земли жить уже не могут. У Ольги Николаевны, по ее словам, тридцать соток земли, и все засажено:

- Роботы – не покладай рук. Сын, невестка помагають. Мне мало ужэ трэба гэтой картопли, але хочэцца детям выкопать. Раньшэ и свинэй дэржала, а ужэ пять лет не дэржу. Потому шо неоплата. Комбикорм дорогий. Не выгодно.

Хозяйка дома №100 вздыхает и погружается в дальнейшие воспоминания:

- Тяжелая жизнь у споровца была. Везде болото. После осушения болот уже намного лучше стало жити. Раньше вы не прыихалы б сюда. Там, где сейчас дорога, плескалось озеро, и у кажного была лодка. От у нас за озером, болото-болото, а выжэй поляночка. Мы на тых поляночках жыто сеяли, навоз на лодках возили, коня. Як быў фестиваль, поставили коня на лодку, то хто тое бачыў – не ведали як смеятыся, як крычаты… А раньше две лодки звяжэм — две ноги в одну лодку, две у другую. Зерно вручную мололи в жорнах. Жорна тые девчата мои позабирали в музей. Солому и сено возили на лодках в деревню. Раньше дома ничего не было купленого, все со своих рук.

По словам бабули «поляночки»-острова теперь уже никто не засевает, ну может каких пару человек еще. Но мне их посчастливилось видеть. В 2004 году. И даже сохранилось фото: женщина «на островах» жнет серпом и вяжет снопы.

Хорошо помнит Ольга Николаевна и злые военные годы:

- Немцы были спалылы нашу деревню, мы вси на лодках выихалы в лес. Через озеро. Полтора года жыли в земляночках, две зимы и лето, печки зробылы. Мне годов 8-9 было. Бомбили нас, але не много. Хотели воны йты зимою в лес, кабы всих позабываты, но побоялись, бо вже партизаны были.

- А что там дальше, за вами? – я поднимаюсь и бросаю взгляд на бесконечные луга.

- Як ити дальше – там Оброво. В Оброво когда-то лодками ездили, за дровами.

Сейчас с д. Оброво никакой связи. Никто ни туда, ни оттуда не ходит. Возможно, пройти и можно, но некому и незачем.

Ольга Николаевна – коренная споровчанка, и даже более – девичья фамилия у нее тоже Прокурат:

- У меня мать вышла замуж – не зменила фамилии, я вышла – не зменила, и сестра моя не зменила. Прокуратов у Спорово много. У нас раньше не было заведено, чтобы девка шла замуж у другу деревню. Это уже считалась последняя. Все за своих хлопцов ишли. Раньше дэтэй по 10 было, это тэпэр норма одно-двое.

- Говорят, споровцы произошли от шведов?

- Слышала. Была нека война, и женщина швед залезла на дерево, и нашы ее побачылы, и она просылась: «Не убывайтэ!». И одын наш взяв ее замуж. И пошло од их поколенне, и з моей родни тые швэды. От як хто таки здоровы, кажут: «Ну гэто ужэ швэд!». И я считаюсь со швэдов.

Стоя на краю бесконечности, пусть это даже уходящие за горизонт луга и небо, чувствуешь себя пылинкой, точкой, стремящейся к полному исчезновению. Смогла бы я здесь выжить и выдержать, подобно жительнице дома №100? Как долго? До зимы? До следующего лета?.. И чем бы занималась?..

Алєксандр Блок – знакове ім’я радянської літератури. До Першої світової війни в Росії автора визнавали першим серед сучасних поетів. В 1911 році його,  навіть, обрали символічним «королем поетів». Блок був першим автором Жовтневої революції. На честь неї поет за два дня написав поему «Дванадцять». Він вирвав звання першого поета більшовицької революції, навіть, у футуриста Владіміра Маяковського, випередивши його написанням великого художнього твору про революційні події. Поема мала широкий резонанс. До її мотивів звертались Маяковський, Булгаков, Тостой, Фадєєв, Пільняк, Цвєтаєва, Казачінський, Ільф і Петров. Критики вважають, що Блок став батьком усієї радянської літератури. Після публікації поеми прихильники білої Росії, такі як Зінаїда Гіпіус і Ніколай Гумільов, демонізували Блока, стали називати його зрадником і продажним поетом.

Поема «Дванадцять» мало подібна на ранні твори. Її надруковано в газеті «Прапор праці» (там друкувались усі революційні твори поета). Одні бачать в тому успіх у широкого читацького кола, а другі – що поет сприймав її не як високу поезію, а як зразок бульварного жанру. Академік Віктор Шкловський вважає, що твір іронічний і написано його у ритмі блатних припівок під впливом шансоньє Михаіл Савояров. Поет спеціально мав водити свою дружину на концерти останнього, щоби вона навчилась правильно читати поему. Варто згадати, що по причині мелодійності твір легко розхватали на лозунги і припівки … . На думку критика Гаспарова, поема має карнавальний амбівалентний сакрально-розбійницький сенс. Зрештою, вона вийшла з під пера людина, яка в запалі казала знайомим: «Я у кожного червоноармійця бачу ангельські крила за плечима». У своєму щоденнику Блок високо оцінив «велику поему»: «Дванадцять ліпше, що я написав. Тому, що тоді я жив сучасністю». В січні 1918 року Блок написав славетні «Скіфи» і поему «Дванадцять». Обидві вони є гімном очищальному варварству, тріумфу культури над цивілізацією. Але більше поет не зможе дописати ні одного визначного твору.

«Король поетів» напевно не був офіційним поетом більшовиків, людиною якій б партія створювала культ і райські умови життя. Він побуває під слідством у ЧК, не отримає дозвіл на виїзд до санаторія, на своїй шкурі переживе голод і невдовзі помре. В виказуваннях Блока знаходять сліди того, що вже в 1918 році поет відчув нищівний подих політичної цензури. В 1921 році він скаже «Поет вмирає, бо дихати йому більше нічим, життя втратило сенс … Нехай же стережуться … ті чиновники, які збираються направляти поезію з якихось власних руслах, зазіхаючи на її таємну свободу і перешкоджаючи їй виконувати її таємниче призначення. Ми вмираємо, залишається мистецтво.»

Ще на початку липня 1916 року поет думав, що йому вдасться уникнути військової служби. Знайомі вважали що на війні «російський соловей» стане легкою жертвою. Сам поет хоча й визнавав, що повинен виконати важливий громадянський обов’язок, але військову службу не приймав по суті. «Запах війни і того, що з нею пов’язане є хамством. … Вона, яку усяке хамство, безначальна, безкінечна і безобразна». І все ж таки в кінці того ж місяця Алєксандр Блок їде на фронт працювати на будівництві лінії оборони. Тут він виявив себе зразковим чиновником. Не тільки на службі, але й у особистому житті поет був надзвичайно акуратним. Певно так проявляло себе шляхетське виховання, або німецьке коріння – прапрадід Іоган Блок приїхав в Росію з Меклембургії. Цю особливість характеру помітив військовий інженер Пшедпельський. Він же звернув увагу на те, що «Блок добре їздить». Любов поета до коней добре відома, але не вона змушувала його постійно бути в сідлі, шукати можливості проїхатись на автомобілі або поїзді. «Як тільки спиняюсь стає нудно» – листи до дому рясніють подібними думками. «Нудно. Я б хотів жити інакше». Фронтова атмосфера і умови дратували вражливу натуру: «життя складається нерозумно, неприємно, безглуздо і некрасиво. Рідкісні дні буває добре, все решта – безглуздо, суперечливо і дріб’язково …». Тут не було можливості вести щоденник, або детально розписувати події у листах. По-перше, війна справляла гнітюче враження, а по-друге, була військова цензура. Військові будні стали самим безплідним періодом життя Блоку. В листі до Леоніда Андрєєва він скаже: «Все словесне в мені мовчить … вірші теж ніяк не виходять, вся справа у новому ряді снів, в які занурюєшся».

Менше чим через тиждень після того, як поет появився на фронті, в палаці Друцьких-Любецьких в Порохонську йому трапилася нагода послухати пісень: «Вчора ввечері у нас співали російські та малоросійські пісні – мені дуже подобалося». Поет захоплювався музикою: російськими романсами і циганськими піснями. Вона мала для нього особливе значення. «Я звик – писав Алєксандр Блок – зіставляти факти з усіх сфер життя, доступних моєму зору в даний час, і впевнений, що всі вони разом завжди створюють єдиний музичний натиск». З «малоросійським» мелосом він був знайомий. Приміром в статті «Поезія змов і заклинань» ним проаналізований фрагмент пісні «Іде дівка дорогою, чохлами махає» і чисельні обряди з «Малоросії». Символіст цікавився народною магією, закляттями і замовами. Свого часу поет читав збірник українських замов Єфименка, кілька з них він також згадує у своїй статті: «Нате вам ночниці, оддайте нам сонниці». Українців Галиччини Блок називав галицькими русинами. Вище вже згадувалась стаття про магічні обряди, в якій він писав: «… у галицьких русинів знахар встромляє ніж по рукоятку під поріг перші двері хати, тоді зачарований, схоплений вихором, носиться по повітрю до тих пір, поки заклинатель не витягне потихеньку з-під порога встромлений ніж». Од кого конкретно чув поет на Пинщині малоросійські пісні невідомо. Очевидно, що українська культура його цікавила мало, тому про русинів в його листах згадано лише одним словом: «Півсела заселено нашими 300-ма робітниками – туркестанци, уфимців, рязанців, сахалінці з каторги, москвичі, петербурзькі, русини».

Через пів місяця служби Блока вислали у загін в безпосередньому сусідстві з фронтом, в селі Колби. Дім в якому йому довелось жити поет назвав «доброю хаткою». Усіх офіцерів поселили в будинку шляхетської родини Лемешевських. Він мав три кімнати, тоді як у звичайній західнополіській селянській хаті кімната була одна. В сталінські роки чимало близько десятка Лемешевських потрапили у сталінські табори. Щоби уникнути звинувачень у куркульстві, в Колбах родина розібрала свої хати і поробили з них менші. В ті часи намагались не згадувати, Що Лемешевські ведуть свій родовід з старовинного пинського боярства. Вони були одною з гілок Колбів чи Колбовичів. Колби були їх родовим гніздом. Частина роду мала землю в сусідніх Лемешевичах і тому писалася Колб-Лемешевські. Часом родове прізвище опускалося і вони були відомі тільки як Лемешевські. В часах Алєксандра Блока село Колби було поділено на «шляхту» і фольварок. Першу частину заселяла родовита шляхта, а другу селяни. Хоча в ХІХ столітті пинську шляхту поселянили, різниця між нею і залежними селянами заховувалась довго. Селяни не могли дозволити тримати коні і не мали землі. Зрештою, для стороннього ока ота різниця в побуті між обома групами могла бути мало помітною. Зрештою, тільки кілька дослідників біографії Алєксандра Блока змогли помітити те, що Лемешевськими пов’язана одна з найбільших загадок життя класика радянської літератури.

Не так давно, в 2008 році, голова правління калінінградського відділення Союзу письменників Росії Віталій Шевцов опублікував книгу «Дорогі мої земляки». В ній він розповідає про розмову з старожилом села Колби Марією Лемешевською. З нього видно, що місцеві ставилися до російського офіцера з дистанцією. Пані Марія цілий час називала його «ваш Блок». Поет жив у на квартирі в її дядька. А ще там жили дві сестри, старіша з них, також Марія, закохалася в приїжджого. Дівчина і офіцер жили в одній хаті і їм, натурально, доводилось часто бачитись. Дівоча уява малювала картини щасливого спільного життя з молодим кавалером. Сільська красуня не знала, що він давно повінчаний. Певного дня офіцер поїхав, а через тиждень після його виїзду, до Марії завітали свати з села Камень. Сватання не вдалося, дівчина вперто не відмовилась виходити заміж. Від сусідів Адама Лемешевський дізнався, що причиною такого рішення доньки було кохання до іншого. Сусіди розповіли Лемешевському, що тим другим був їх недавній постоялець, який до того був жонатим. Побоюючись поговору, батько передав сватам свою згоду. Родина дала за дівчину добрий посаг. В шлюбі Марія народила двох синів, але жила з чоловіком погано. Він не міг вибачити невдалого сватання. Через певний час Блок повернувся у Колби і дізнався про весілля. Він навіть вибрався до Каменя, але розгнівана Марія не схотіла говорити з ним.

Наскільки правдива ця історія? В оповіданні пані Марії Лемешевської чимало деталей, які знали тільки близькі Блоку люди. Справді, в кінці вересня 1916 року Блок виїхав з Коблів у Парахонськ, де попросив командування дати йому відпустку по причині «особистих і творчих справ». Основною причиною його відпустки критики вважають підготовку вистави одного з його творів на сцені театру. Ще в 1912 році Блок написав драму «Ружа і хрест». Твір майстерно передає атмосферу другої половини ХІХ і початку ХХ століття, коли в Європі небувалу популярність мали спіритичні сеанси і містицизм. На цьому грунті виникали різні езотеричні товариства «аргонавтів», «розенкрейцерів» і інших. Хоча тема могла зацікавити широкі кола російської інтелігенції, попри усі старання його автора твір так і не з’явилася на сцені. На думку родичів Лемешевських, справжньою причиною відпустки офіцера було бажання розібратися з родинними справами і розповісти жінці про своє кохання до сільської дівчини. Свою жінку, доньку прославленого фізика Дмитра Менделеєва, поет оспівав у збірнику «Вірші про Прекрасну Даму». Для нього вона була втіленням Світлої Діви, Душі Світу, Вічного Жіночого начала – Софії. Їх любов була цілком в дусі символізму. Перший рік відношення подружжя були виключно платонічні, на зразок Сальвадора Далі і Гали. Александр Блок не був однолюбом. До шлюбу і після нього він закохувався у жінок. В листі з Колбів він признається матері, що «озвірів» і живе виключно «їстівними і кінськими» інтересами. Серед тих тілесних потреб могло знайтись місце коханню з жінками. В пізніших листах, в лютому 1917 року, він описував свій тиждень так: «їли відчайдушно багато, набагато більше, ніж пили, ночували на чужих ліжках і без кінця їздили на конях по снігових лісах і рівнин». Чи справді у молодого офіцера могли бути наміри повідомити родину про якусь фронтову любовну пригоду? Приміром, в книзі Миколи Калінковича про пинський період життя поета про неї нема й найменшої згадки. Про піднесене ліричне почуття нема жодного слова листах.  Марію і її молодшу сестру Шуру поет згадує в них тільки один раз: «На горі дві миловиді дівчини (загнані нами на гору)».

Інформації про перебування Алєксандра Блока на Пинщині мало, але спогади зібрані різними людьми свідчать, що оповідання про кохання постояльця з донькою господаря може бути правдивим. Зі слів інженера Пшепдельського виходить, що їх хата в Колбах була єдиним місцем, де він погодився прочитати свої вірші. «Один раз Блок піддався вмовлянням прочитати вірші. У поліській хаті звучать натхненні слова, вимовлені нерівним, глухим голосом». Цього інженера, після повернення з Петербургу, поет розпитував про Лемешевських. Підчас одного з візитів на Пинщину відомий дослідник Юрій Блюмін дізнався, що там у Александра і Марії народився син – Федір Лемешевський. А ще місцеві жителі М. Колб і С. Лемешевський йому розповіли йому, що дівчина була прийомною донькою. Вона народилась в околиці Дрогобича і після смерті батьків переїхала до родичів в Колби. Марія хворіла спадковою сухотою легенів і померла не маючи сорока років. В 1936 році помер її старіший син Федор. Інформація досить плутана. З неї виникає, що дівчина побралася з однофамільцем, або, що менш імовірно, був носив дівоче прізвище матері. До того виходить, що мати і син померли десь в один і той сам час. Могли щось наплутали інформатори чи сам дослідник. Інший знавець тих подій, А.С.Кирикович пише, що Блок згадував про дівчину Марію і казав, що можливо там росте син і шкодував, що не доведеться побачитись. Напевно, він просто переказав своїми словами розмову поета з поетесою і перекладачкою Надією Павлович. Вона писала “Блок розповідав мені … про свою поїздку до Варшави, про сестру Ангеліну, про реальну зустрічі з тією дівчиною, якій присвячені проникливі передсмертні його рядки в незакінчених начерках “Відплати”. Мені він імені її не назвав. Він говорив про кінець роду, про справедливість відплати, про те, що у нього ніколи не буде дитини. Я запитала: “А була?” - Була у Польщі. Вона була простою дівчиною, залишилася вагітною, але я її втратив. І вже ніколи не зможу знайти. Може бути, там росте мій син, але він мене не знає, і я його ніколи не знатиму … » Особливість художньої літератури в тому що, сповідь неможливо відрізнити від метафори. Член Союзу письменників Польщі Адам Галіс підкреслює, що в творі акцентуються теми Польщі. Там помер батько поета, з матір’ю вони розлучились і він зростав при вітчимі. Польща забрала у Блока не тільки батька, але й власного сина. В-решті-решт, Лемешевські мали шляхетське коріння і в їх побуті і мові було чимало старосвітських польських елементів.

Малознаний інтимний твір «Відплата» Блок починає писати в буремному 1919 році. Син у Блока мав би вродитися десь на початку літа 1917 року, коли колишній офіцер вже був в Петербурзі. Дізнатись про, що у Марії народився син він міг напряму він не міг. Найбільш проникливо про цю ситуацію писав сам «король поетів», описуючи ідею своєї «Відплати»: ««В епілозі повинно бути зображено немовля, якого тримає і заколисує на колінах проста мати, загублена десь в широких польських конюшиновий полях, нікому не відома і сама нічого не відає. Але вона заколисує і годує грудьми сина, а син росте, він починає вже грати, він починає повторювати по складах слідом за матір’ю: «І я піду назустріч солдатам … І я кинуся на їх багнети … І за тебе, моя свобода, зійду на чорний ешафот». Дитина, зачата «в пристрасну, чорну ніч … в лоні доньки чужого народу». Образ конюшини у поемі має особливе значення, символіка якого або інтимне значення поки тяжко збагнути. Словами героя поет пише про набридле життя і самотність. А вона, Марія, відповідає, що не покине його і після смерті поховає там, де навесні над ним цвістиме конюшина. У третьому розділі твору напевно поет пише про себе (сина померлого у Варшаві професора права), кається і мріє про смерть у обіймах Марії.

Проста дівчина перед ним.

Як звуть тебе? – Марія.
А звідки родом ти? – З Карпат.

…

- Де ми?  – Далеко, за передмістям,

Тут хат бодай немає.

Скажи, ти згадуєш про наречену?

- Ні, нареченої в мене нема.

Мо, за дружиною сумуєш?

- Ні, ні, Марія, не за нею.

Вона з посмішкою відкриває
Йому свої обійми,
І все, що було, відступає
Зникає (в забутті).
Він помирає на її грудях.

…

Марія, ніжная Марія,

Мені порожньо і набридло жити!

Я не зробив того …

Того, що мав зробити.

Батько Алєксандра Блока розвівся з його матір’ю і рано помер. Поет зростав без рідного батька, без рідного батька міг зростати єдиний син. Мов би доля не вибачила гостю неуважності до народу, родини, дитини і самої особи юної зарічнянської (село Колби знаходиться на пинському Заріччі) квітки. Любовний сюжет кохання офіцера і сільської дівчини цілком повторює славетну шевченківську «Катерину», яка давно вже розглядається не тільки як доля одної людини, а як доля цілого народу. Зраду інакше як трагедією не назвеш. І все ж таки народна мудрість каже: «Чиї б бички не скакали, а телятко наше». Все ж таки, люди називають батьками не тих, хто сплодив, а зростив, вивів у світ. За весь час перебування на фронті Алєксандр Блок нічого не написав. Отже він не був для нього плідним. І все ж таки критики вважають його важливим, переломним. Тут Блок навчився цінувати мир, у вірші «Скіфи» він напише: «Прийдіть до нас! Від жахів війни/ Прийдіть у мирниї обійми». Його символізм набрав елементів соціального реалізму. Зміни були настільки глибокими, що значна частина старих шанувальників поезії Блока не сприйняла його нових творів. Перелом відбувся не тільки у творчості, але й у житті поета. Пізніше, коли, позбавлений родового маєтку, достатку, особистої свободи, старого інтелектуального середовища, він задихався від полум’я революції, Блок розпочне працю над поемою «Відплата». Чи не вважав він злидні, які до нього вчепилися, відплатою за розбите кохання сільської дівчини?

ВІКТОР МІСІЮК

Влітку 1915 році німці прорвали фронт і рушили на схід. Наступ германських військ був стрімким. Він втягував все більшу кількість військ. В цей вір бойових дій потрапив один з перших німецьких екзистенціалістів Август Штрамм (1874-1915). Він вважається одним з самим сміливих експериментаторів. До того як попасти на фронт Штрамм писав тільки драматичні твори. З фронту він почав висилати поезію написану телеграфським ритмом. З його творчості розпочалася нова сторінка у історії німецького експресіонізму, так звана доба фронтових віршів. Ліпші з них були надруковані в 1919 році в збірці «Крапля крові».

Штурм

З усіх боків

Заглушують страх

Криками

Солдати.

Життя батогом

Жене

Геть

Зазіпану смерть.

Рветься небо.

Жах б’є всліпу.

На війну Август Штрамм потрапив в чині капітану резерви Баденського пішого 110-го полку. З мужність в боях на західному фронті в січні 1915 року нагороджений Залізним хрестом другого ступеня і підвищення по службі. Невдовзі отримав ще одну нагороду – австрійський хрест за заслуги. Підчас наступу на схід германські війська що разу вступали у нові бої. В кінці серпня 1915 почався бій під Городцем. Рота Августа Штрамма була на передовій. Він загинув разом із іншими вояками в штиковому бою 1 вересня 1915 року.

За планами російського Генерального штабу ворожі солдати повинні були попасти на безлюдну випалену землю. Дорогами сунули ешелони і вози з біженцями. За ними з боями одходили російські війська. В ар’єргарді були найбільш мобільні військові частини – кіннота. По піщаних дорогах в околиці Берестя прискакав творець російської протилежності символізму, акмеїзму, Ніколай Гумільов (1886 – 1921). На війну він пішов на війну добровольцем. В той час лише кілька пару відомих російських поетів добровільно опинились на фронті. Служити Гумільову довелось в Лейб-гвардії Уланському Її Величності полку. За мужність проявлену у боях його нагородили Георгієвським хрестом і чином унтер-офіцера. Улани воювали в південній Польщі і на Волині. У складі другого корпусу їх полк пройшов з боями з південного заходу Берестейщини до північного сходу Пинщини. В «Записках кавалериста» поет з захопленням описує вдалі військові операції:

«На світанку наступного дня, коли можна було чекати атаки і коли весь полк пішов, залишивши один наш взвод прикривати загальний відхід, німці не рушили з місця, може бути очікуючи нашого нападу, і ми перед самим їх носом безперешкодно підпалили село, будинків у вісімдесят, принаймні. А потім весело відступали, підпалюючи села, копиці сіна і мости, зрідка перестреліваясь з насідали на нас ворогами і женучи перед собою отбівшійся від гуртів худобу. У благословенній кавалерійської службі навіть відступ може бути веселим.»

В 1916 році вийшов поетичний збірник Ніколая Гумільова «Сагайдак», куди увійшли одні з кращих військових віршів російської поезії.

Солдати голосно співали, і слова

Невиразні були, а серце їх ловило:

- “Швидше вперед! Могила так могила!

Нам ложем буде свіжа трава,

А запоною – зелене листя,

Союзником – архангельська сила”. -

Впасти на полі бою молодому улану-добровольцю не довелося. 20 вересня 1915 року його вислали в тил до школи прапорщиків. На Пинщині фронт стабілізувався, починалась затяжна позиційна війна і потреба у кінноті відпала. Перша світова війна закінчилась, з окопів вона перебралась на вулиці і площі. На такому, малознайомому і невидимому фронті громадянської війни судилось загинути поету. Перед смертью Ніколая Гумільова зійшов на літературний Олімп. В 1920 році поет вступив до петроградського відділення Всеросійського союзу письменників, який очолював Олександр Блок. Обидва поета були добре знайомі ще з 1911 року. В 1921 році правління петроградського відділення переобрали і його головою став лідер акмеїстів Ніколай Гумільов.

Олександр Блок (1880 – 1921) був покликаний до війська в 1916 році. Саме в цей час на Пинщині розбудовували лінію окопів. Славетний символіст попав служити йому довелось табельником у Інженерній частині  Всеросійського Земського Союзу, в 13-ій інженерно-будівельній дружині. Його посада не вимагала технічної освіти. Свої обов’язки Олександр Блок виконував старанно, як «зразковий чиновник», тому він хутко дослужився з десятників до завідуючого. Під його керівництвом тепер працювали тисячі людей. Здалеку війна бачилась привабливою:

«Раз пройшла артилерія. Іноді над полем кружляє аероплан, жовтіє, навколо нього – шрапнельні димки, вельми гарно. За лісом клацають кулемети.»

Будівництво окопів все більше загострювало старі конфлікти. Приглядаючись до того, як обходяться з людьми Олександр Блок все більше ставав противником монархії. Війна і виснажлива брудна праця змусила людей турбуватися про буденне: відпочинок, сон і їжу. Натхнення писати вірші на фронті у поета у не було.

На тих самих позиціях, де служив Олександр Блок по службі побував російський письменник Алєксєй Толстой. Війна натхнула письменника написати кілька оповідань: “На горі”, “Під водою” і “Прекрасна дама”. В тих самих місцях служив білоруський письменник прапорщик Максім Гарецкі. Як і для багатох, війна стала для нього важким моральним і фізичним випробуванням. В решті решт, в 1917 році з передової він потрапив у шпиталь і був звільнений. В одному з Олександром Блоком будинку жив архітектор Леонід Катонін (1878 – ). За його проектом в Петербурзі в стилі модерн збудували будинок Вищих жіночих природничо-наукових курсів і гімназії М.Лохвицької-Скалон. Близько зійшовся з Олександром Блоком маловідомий російський поет інженера шляхів комунікації Влоджімєж Пшедпелскі (1892 – 1952). Свої літературні твори він видавав під псевдонімами Юрій Туманов і Володимир Лех. З фронту Пшедпелскі поїхав до Петербургу. Тут він на власні очі зміг побачити руїну, яка опанувала колишню столицю Росії під час громадянської війни. Інженер не був відомою фігурою чи кадровим офіцером і тому зміг пережити багатьох з тих, з ким звела його доля під час військової служби на Пинщині. В 1924 році він виїхав у Польщу. Після війни, в 1946 році, став заступником оновленого Товариства інженерів і техніків комунікації. Позиційна війна в пинських болота була яскравим контрастним видовищем, в якому химерна баталія розігрувалася на тлі ідилічної природи. Влоджімєж Пшедпелскі напише про неї так:

«Війна корпається в болоті, як кошмарна потвора. Але, не зважаючи на все це, осінь чарівна, як тільки вона може бути на Поліссі, і кожен ранок дзвенить, як золотий червонець.»

Роки виснажливого протистояння з’їдали з середини воюючі країни. Втома, голод і руїна змушували розпочати розмови про мир. Перемир’я на східному фронті  було підписано в штаб-квартирі головнокомандуючого Східнім фронтом, в селі Скоки. Коли перспективи підписання мирного договору стали цілком реальні в «село в околицях Берестя» до міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії завітав особливний гість. Ним був великий князь, ерцгерцог, Вільгельм Франс фон Габсбург-Лотрінген (1895 – 1948). Хоча великий князь на війну потрапив в чині лейтенанта, як представник монаршої родини, він був членом Сенату. Ще більше значення мали його знайомства з низькою діячів Галиччини: політиками, духовенством, науковцями. Справа в тому, що в молоді роки великого князя заінтригувала українська культура. Він зацікавився історією України, захопився запорізьким свободолюбством. Імператорський двір, навіть, припускав, що він може стати монархом союзної Відню України. Зрештою, по за очі Вільгельма звали «червоним князем», тому, що серед його українських знайомих було мало людей з шляхетським родоводом і він щиро переймався проблемами галицьких селян і міщан. Князь любив носити сорочку-вишиванку, тому солдати його роти прозвали командира Василь Вишиваний. Оскільки ерцгерцог мав романтичну натуру і писав поезію, то цей псевдонім надовго закріпився за ним. Коли почались мирні переговори, Василь Вишиваний першим допоміг послам УНР зв’язатися з галицькими політиками. Спільними силами вони домоглися того, що в обмін на хліб з Наддніпрянської України Австро-Угорщина зобов’язалася утворити 20 липня 1918 року автономний коронний край, який об’єднав би підвладні їй українські землі. Наступні тридцять років великий князь проведе у боротьбі з більшовиками: на війні і в еміграції. Він загинув після Другої світової війни. Свої фронтові враження Василь Вишиваний описав у поетичному збірнику «Минають дні», опублікованому в 1921 році.

Незнаним героям

Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять.

Яких ніхто не знає;

Які на віки вже мовчать,

Й ніхто їх не кохає…

Голубить тих забутих без імен

Земля, мов рідна мати;

Цілує їх в ночі і в день,

Щоб їм любов віддати.

Обдаровані люди різними шляхами потрапляли до штабу Східнього фронту в Берестейській фортеці. Побував тут маловідомий австрійський художник Ганс Штальцер (1878-1940). На них державний секретар Німеччини Кюльман запросив видатного художника, представника так званої віденської сецесії, Еміля Орлика (1870  – 1932). На той час талановитий портретист працював в Берліні. За місяць свого перебування в Бересті художник намалював кілька десятків малюнків. Крім того, видатний модерніст написав кілька власних автопортретів. Кюльман приготував учасникам переговорів пам’ятку – альбом з серією портретів і карикатур присутніх на переговорах, авторства Еміля Орлика. Альбом є надзвичайною колекціонерською рідкістю. Офіційну картину з зображенням боків підчас переговорів і заключення миру автор не дописав. Лишився тільки ескіз.

З обох боків фронту під сіро-зеленими мундирами були люди, які які мали живу душу, вірили в справедливість, захоплювались красою, любили. Вони слухали музику, співали пісні, читали вірші, милувалися картинами … . Можливо, якби не війна, вони ніколи не потрапили б до краю, по якому котять свої води Західний Буг і Прип’ять.

ВІКТОР МІСІЮК

Одного разу до Бэрэстя завитав Сэрг’ей Булатов, який багато разуов подорожував в горах Уралу. Пуодчас одной з розмов вуон высловив думку, што дэрэво вбирае в сэбэ энэргию людских вчинкуов. Чим моральн’еши’е люди в якуойс м’есцэвости, тым св’етл’ешэ кора бэруоз. «А е повнуостю чорны’е бэрэзы». Образ чорной бэрэзи для буольшости людэй парадоксальный. Для них бэрэза давно стала символом б’елизны и чистоти. Е нав’еть украинска прыказка: б’елый, як бэрэза. В Пинскому фольклор’е можна знайти таки мэтафоры як «бэроза як б’ель б’елэнька», або «сэрэд бору б’ель-бэроза». А ось чорный кол’ер з часуов Сэрэдньов’еччя выразно асоциюетса зо злом, смэртю, брудом и нуоччю. И всэ ж таки чорны’е бэрэзы існуют.

В 1888 роц’е досл’едник Анджэй Котула судосыв в околиц’е Тэшина бэрэзу з чорною корою. На його чэсть ее иногди называют бэрэзою Котула. В 1977 роц’е Б’елорусьфильм зняв двохсэрийный фильм на военну тэму пуод назвою «Чорна бэрэза». Справэдливости ради, трэба сказати, што в науковуой мов’е назва чорна бэрэза закр’епилас за одным з видуов дэрэв з Амэрыки, а бэрэзу Котула называют бэрэзою тэмною.

Частина досл’едникуов побачила в ей новый вид, инши прэдкову форму бэрэзы. Польски’е вчэны’е пэрэконаны’е в тому, што тэмнокоры’е бэрэзы – альбиносы св’ету бэрэз. Буольшуость бэрэз мае б’елу кору тому, што в них е бэтулин. Вуон боронит дэрэво од промэнуов солнця. Алэ в пэвных умовах вуон нэ синтэзуетса і кора стае чорною.

Пэршу бэрэзу з чорною корою ботаники знайшли в малорытских л’есах в 1968 роц’е. Ростэ вона у ш’естьох районах области нэвэличкими групками. Групы по сто дэрэв вважаютса вэликими. На самуой пуовночи исторычной Пинщины у сэла Турная Ивацэвицого району ростэ гай чорних бэруоз. Вуон е пам’ятником прыроды м’есцового значэння. Гай займае 25 гэктар. Знайшов його в 1975 роц’е л’есник В.Юнчик. Тут ростэ буольшэ двохсот тэмнокорых дэрэв. Турнянский гай вважают найбуольшим скупчэннем чорнокорых бэруоз у св’ет’е.

Другий рарытэт також нэв’едомый захуоднопол’ескому фольклор’е. Нэма для його тут окрэмой назвы. На сход’е Украини гэтого р’едкого птаха зр’едка называли давньослов’янским словом стэрх, а част’ешэ давним гэрманским словом гайстэр. Пуод останьою назвою вуон быв в’едомий в Росії. В старопольскуой мов’е його звали бочан гайстра. Тэпэр біологи называют його чорным буськом.

Птах мэншый з свого б’елого родича. Восэни його можна бачити у стаях буськуов. Часто вони лэтят у Вир’ей з дэнными хижими птахами. Чорный бусько буольшэ за б’елих родичуов кормитса рыбою, до того ест зм’ей, вужуов, жаб, трытонуов, мишэй, пташэнят и комах. Полюе в диамэтр’е дэсяти киломэтруов од гн’езда. Любит прозорые р’еки. Його стихия – зр’елы’е вологи’е лісы (плавнэвы’е і заболочэны’е). Част’ей всього птаха можна побачити в широколистяних дэрэвах, хоча зр’едка вуон обирае для гн’езда сосны. Вуон ховаетса у гушчину і нэ любит сус’едства. М’еж гн’ездами близько 6 киломэтруов. Гн’ездитса высоко на вэликих дэрэвах. Для гн’езд обирае боковы’е голяки. Часом сэлятса у стары’е гн’езда хижакуов. Конструкцию робит старанно, выкладае досыть товстыми прутиками. Гн’езда робит вэлики, мэтр в диамэтр’е. В Б’еловэзький пущ’е е гн’ездо в якому чорний бусько л’етував п’ятнадцять разуов пуодряд. Птах досыть полохливый, коли зрубати поблизу дэрэво вуон можэ покинути гн’ездо. З буськами нэ схрэщуетса, бо в них руозны’е шлюбны’е звички. В 40 днуов пташэнята починают л’етати. Зр’елыми стают у тры роки. До того момэнту их дзьоб и ноги зэлэнуваты’е. Пуосля вл’етку мают яскраво чэрвоный колор. Взимку тэмн’еют до корычньово-чэрвоного. Самица мэнша за самця. Е’е п’ер’е буольш матовэ. Птах мэнший розм’ером и розмахом крыл од буська. Прыл’етают на пару тижнуов пуозн’ешэ. Чорный гайстэр туольки частково. Його чорны’е п’ер’я одливают зэлэным кольором – м’едним одблиском. Груди, чэрэво, низ хвоста та паховы’е пэра  б’елы’е. Вуон нэ клэкочэ. Дорослы’е зр’едка тихо тр’ешчат. Вуон выдае справжны’е горловы’е звуки схожы’е на «чэ-лін». Найбуольшэ видовэ руозномаитте буськуов у тропиках. Европэйскы’е буськи л’етают у тропичну Афрыку. В нашуой частин’е Европы гн’ездятса колонии з долины р’ек Нил и Конго. В ХІХ-ХХ стол’еттях став р’едким птахом по вс’ей Европ’е. В Крыму зник ц’елком. Прычинами были мэлиорация, вырубка л’есуов и пэрэсл’едуваннэ людьми. З другого боку там, дэ мэлиорация нэ прывэла до активного выкорыстання заволожэних лугуов, вона спрыяла зросту чисэльности птахуов. Каналы, рыболовэцькы’е господарства и бобровы’е запруды створюют прыдатны’е м’есца для харчування. Коли чорны’е бэрэзы стают р’едкими в силу прыродных чинникуов, то гайстэр муог стати р’едким за допомогою людэй. Воны змэншили л’еса, в яких можэ гн’ездитиса птах.

Як на Пинскому, так і в Бэрэстэйскому кра’е буська чэкают як птаха вэсны: вып’екают обрядовэе пэчиво у вигляд’е буськовой лапы, звэртаютса до б’елого птаха з прыказками. А ось чорного буська нэ споминают, діалэктологічні словники про його нэ знают. Можна было б подумати, што вуон  для Бэрэстэйщины надзвычайно р’едкий: така соб’е «б’ела ворона» пташиного св’ету. Птах справд’е р’едкий, алэ почуваетса в рэгион’е, поруовняно, добрэ. Тут один з самих высоких сэрэдних показникуов шчильности гн’ездування – майжэ тры пары на 100 киломэтруов квадратных. Гн’ездитса на старых дубах. Вважаетса, што найбуольша куолькуость пар чорного буська гн’ездитса в заказнику «Званэц» на мэж’е Дорогичинского і Кобрынского районуов, який з 2002 року став Рамсарским угуоддям. М’есцэвэ болото налэжит до Ключовых орнитологичных тэрыторый.

Можна туольки т’ешитися тому, што глухы’е куточки Европы ховают у соб’е нэзличэны’е дива прыроды … .

ВИКТОР МУОС’ЕЮК

Dziwić się nie należy, jeżli Starościna
Nie rozumie po polsku, nie jej to jest wina,
Ale tych raczej, co jej dali wychowanie,
Co wytworności dzikie powziąwszy mniemanie,
Gardząc własnym językiem i rodem, i krajem,
Chowają dzieci polskie francuskim zwyczajem
I taką na nie baczność od kolebki łożą,
Że mamki i piastunki z zagranicy zwożą.
Któż ich do dalszej nauk doprowadza mety?
Madam, co gdzieś we Francji robiła kornety,
Albo włóczęga Francuz. I cóż stąd wynika?
Młodzieniec zapomniawszy własnego języka
Obcym ​​nawet źle mówi i gdy wiek ubieży,
Uczyć się musi, co do Polaka należy,
Bo dotąd wskazywane mając obce wzory,
Wie dobrze, kto jest Vestris, nie wie, kto Batory.

У сучасного дослідника виникає резонне питання: чи був знайомий Німцевич, народжений не на польських етнічних землях, з української та білоруської культурами? Зрозуміло, що був. Німцевич згадує, як в молодості він винятково добре танцював: волею випадку він навіть навчав майбутнього англійського короля поширеному в Україну і Білорусі танцю – козакові. У його польських текстах зустрічаються українізми. В уста однієї з героїнь «Повернення посла», Подкоморіни, він вкладає вираз «Sicz dzika». Олександр Брюкнер звертає увагу на те, що слово «Sicz» в польській мові відображає типовий для «малоруської мови» переходу історичного ять в і. Це одне з слів-ключів, що дозволяють зберігати уявлення про особливості певної мови, в даному випадку про т.зв. ікавізм. Те, що Німцевич міг відтворювати цю особливість по пам’яті, підтверджує опублікований ним фрагмент пісні: “Sidłaj Wasil konia swoho / A mnie woronoho / Idet Lachow sorok tysiecz / E szczesz to nemnoho”. Крім української, Німцевич знав також білоруську мова. Про це свідчить записаний ним топонім Horodnica – назва палацу Тізенгаузена в Гродно. Однак, Німцевич призводить це слово без типового білоруського акання. Можливо, він міг не розділяти українську і білоруську мови, вважаючи акання непотрібним для фіксації на письмі регіоналізмом.
Української мови відведена в «Поверненні посла» другорядна епізодична роль. Розмовляє на ній безіменний козак. Він говорить кілька фраз: «Maju, pane. … Jej Bohu, nie znaju. … Potierał za cholewu ». Така небагатослівність багато в чому показовою. Статус козацької мови був невисокий. Хоча письменник примічає, що народ, якій говорить на ній, має добрий смак і відчуття ритму, завдяки чому складає довговічні пісні. Низький статус української мови викликаний низьким соціальним положенням його носіїв і створюваних ними текстів. Німцевич називає українців представниками «народу простого». Поспільство згадує Німцевич також, говорячи про арешт Слуцького і Переяславського владик, які підбивали його на бунт. Але особливої ​​уваги на «простий народ» не звертає. «Народ цей у всі часи однаковий. Народу цьому, до речі доброму, спокійному, не відомі інтелектуальні розкоші, ним керують звірині бажання, він залишається тим ким є, не бажаючи знати, що відбувається десь ще. Весь тиждень трудиться над своїм покликанням. У неділю виходить все місто в парки і зоопарки свої, не для того щоб насолоджуватися свіжим повітрям, красою природи, а щоб їсти смажених курей і пити кисле пиво». Хоча ці слова стосуються австрійського простолюду, вони в рівній мірі, на наш погляд відображають ставлення автора до простонародної культурі будь-якого народу.
Головною чинником яка формувала образ «мовного етикету» Німцевича була система цінностей, яка формувала його як письменника. Піднесені ідеали класицизму вимагали суворої організації художніх образів і способів їх вираження. В результаті виникла ієрархія жанрів мистецтва. У літературі її визначив Нікола Буало (1636-1711). Він дав визначення високого, середнього та низького жанру. Ідеям Буало вторили уявлення про стилі Феофана Прокоповича, Ломоносовська «теорія трьох штилів» та ін. В архітектурі склалося уявлення про ієрархії форм як при створенні окремих будівель, так і в плануванні міст. Об’єкти поділялися на високі і низькі, гідні і варті уваги. Низьке гідно з’являтися в мистецтві тільки тоді, коли це виправдано іронією. Низьке сприймається як відхилення від канону, високого ідеалу. Його присутність, найчастіше, авторами ігнорується. Вплив народної традиції на високе мистецтво цієї епохи був мінімальним. Не випадково, для поширеного в ту пору волтеріанства характерно поєднання освіченості й елітарності. Освіченій людині шляхетного походження пороки низів повинні були бути чужі.
Сприйняття класицизмом дійсності сприяло поширенню подвійних світоглядних стандартів. Цікава характеристика Ю. Німцевич австрійського імператора Йосифа Другого, як філософа зі свідомо суперечливою позицією: він хотів бути рівним у всьому з громадянами своєї країни, при тому, що ті повинні були б сліпо підкорятися його рішенням. Подвійні стандарти мали місце також у поглядах Юліана Урсина: він розривається між своєю патріотичною позицією і захопленим ставленням до ідей французьких просвітителів, між прогресивними політичними починаннями і прагненням зберегти цінності попередньої епохи. Німцевич з одного боку намагався підважити струнку систему стандартів свого часу, з іншого боку зберігав прихильність до ідей французьких просвітителів, які її створили. Подвійні стандарти добре видно на прикладі проблеми взаємовідносин французької та польської з одного боку, і польської і української з іншого. Так виглядала ієрархія мовної свідомості, т.зв. «Мовний етикет» доби, до якої належить творчість Юліана Німцевича. Зовсім інший статус мають мови у автора, написаної значно раніше, «промови Мелешки», або у, написаному дещо пізніше, творі Генріка Жевуского «Pamiątki JPana Seweryna Soplicy, cześnika parnawskiego».

ВІКТОР МІСІЮК

Фальківський український поет за мовою і тематикою. Центральний сюжет його творчості – події Громадянської війни, партизанська боротьба на Кобринщині. Конфлікт 1919-20 років у віршах представлений як соціально-національний. Визволення соціальне має, одночасно, усі ознаки національної боротьби. Мова «панів» – польська і в усій творчості Фальківського немає позитивного образу поляка. Хоча таким міг би бути, враховуючи погляди автора, польський робітник. Це кидається у очі на тлі героїзації поетом німецького солдата-революціонера. Критичне ставлення поета до Симона Петлюри, цілком імовірно, викликано не політичною кон’юнктурою, а негативною оцінкою його союзу з Польщею.

Стиль літературного твору не завжди можна легко визначити. Особливо це стосується літератури початку ХХ століття, коли вона увійшла до двох широких річищ реалізму і модернізму. Критики називали Фальківського декадентом. Але ні він сам, ні люди яки знали поета не були згідні з такою оцінкою. Тема осені, смерті і знесилення часто фігурує в його творах. Проте не це мало вирішальне значення, а те, що він не розділяв існуючого оптимізму футуристів од змін, не був рупором перемог і будівництва. Сучасні чиновники зі літератури ставилися критично до лірики та інших небажаних жанрів та стилів, а автор саме знаходився на стилістичному роздоріжжі. Його добрий знайомий, літературознавець Зеров писав, що творчість стилістично не визначена. В ній можна дошукатись не тільки елементів декадансу, але й генетично зв’язаних з ним неосимволізму та неоромантизму. Щирість і правдивість образів підштовхнули частину критиків зачислити його до кола неокласицистів і реалістів. Віршам Фальківського властива віра в ідеали футуристичні «українського Жовтня». Поет рано розійшовся з київськими футуристами з київського «Гарту», але після зблизився з неокласицистами з «Ланки». Футуризм як такий його не заінтригував. Ні нової лексики, ні інших радикальних футуристичних прийомів у Фальківського нема. «Співати просто» – ось його кредо. Чимало цікавого виявляють його музичні зацікавлення. Кобринчук грав на піаніно і мандоліні, перевагу віддавав класиці і народній музиці. З неокласицистами його зблизила якісна поезія. Хто ж може написати про те, як «світ стелить пасма», «рушниця кашля», «ніч догорає», «могила обіймає» як не майстер слова? З незмірною любов’ю описані пуща, бір, жита, степ, водяні віри, буйство вітру, натуралізм села. Поет тужить за ними, вибачається в них те, що не належить їм безроздільно. В душі закоренилась протилежність – місто, індустріальний ритм якого безповоротно скалічив селянина. Природа і село більше не визначали життя, не могли вони визначати й характер творчості. Нема в ній несоціальних пейзажно-описових творів. На першому місці завжди стоять люди і їх доля. Приміром, Дмитро Фальківський цікавився пасторалями Єсеніна, але одночасно був дуже критичний до такого типу поезії. Лишатись у минулому, балансувати між класикою і романтикою він не міг. Фальківський виріс з них. Фольклор, класицизм і романтизм стояли у витоків створено ним модерністичної поезії.

Хто вважає Фальківського представником реалістичної літератури, підкреслює відвертість, правдивість, безкомпромісність його творів. Юрій Лавріненко назве Фальківського одним з найсміливіших ліриків двадцятих років ХХ століття. Така оцінка справедлива, а сповідь чекіста не має аналогів в український літературі. «Я на смітнику Жовтня копавсь. Не жахався я тіней могил, Тіней тих, що я сам розстріляв …». «Саботаж – і учасників змов Я розстрілював сотнями в ряд …». Поет не цурається свого чекістського минулого, визнає, що його жертвами могли бути безвинні. «Чи побачиш в буйнім герці де винуваті, де невинні?». Відповідальність слуги права надзвичайно висока. У нього під підозрою знаходяться беззбройні люди. Але визначити міру провини правоохоронця можуть тільки ті, хто добре знає обставини, в яких йому доводилось приймати рішення про покарання смертю. «Та чи ж винен я? Слухайте! Ви! В кого пузо – гора Арарат! Хто життя за полу ізловив І кричить: – О Комуно! Vivat!». Знайомі поета згадували, що він на дух не переносив пристосованців: «Кожен з вас у душі «комуніст»». Його гостре критичне слово не раз доводилося чути різним урядовцям. При тому Фальківський не терпів лаянки. Справедливість, на його думку, була варта жертв. У ім’я її колишній чекіст був готовий знову взяти зброю, хоча б для того, щоби «Розстрелять ненажерливий неп». Без прикрас у поетичних збірках описані реалія воєнних і післявоєнних років. І все ж таки послідовного реалізму у сухих рядках поета годі.

Фальківського вперто називають неосимволістом. Причина в тому, що він часто писав алегорично. Мрія кобринчука не сповнилась: він мусив покинути батьківщину, жити в республіці яка часто тільки формально мала назву українська, з високих трибун говорилося про досягнення, яких ще не було … . Нема у поета творів в яких би він вихваляв партію. Зрештою його партійні симпатії є одною з таємниць. До партії більшовиків він не належав. Критичні погляди поета видають його незгоду з лідером фракційної боротьби за владу у Радянському союзі. Його вірші видають у ньому прихильника «українського Жовтня». Видають українця, борця, боротьбиста. Абсолютно не можна погодитись, що його творчість має у собі щось з інфантильного песимізму декадансу. Ще в 1929 році у поет пише про те, що він має тільки одне бажання: передати прапор молодому поколінню. «В майбутнє радісні мости. Хто пройде ними, я не знаю, – Але міцніші, дужчі нас, І смолоскипами одчаю Не стріне їх далекий час». Постає питання, а хіба його передача не відбулася вже десяток років тому? В той час, коли життя у країні ставало все ліпшим, все веселішим життя Фальківський пише про своє сумне життя. Найгірше було ще попереду. З 1928 року в Україні почали ліквідувати розрізнені літературні об’єднання «попутників». Через два роки більшість таких письменників перестали друкувати. В 1933 зачинили часопис «Кіно». А через рік нашого героя арештували за надуманим звинуваченням і розстріляли … .

Нажаль, читачам і критикам не відомі ранні твори Дмитра Фальківського. Тому неможливо простежити його творчу еволюцію. Не будемо також забувати, що він писав у державі, в якій поступово формувався тоталітаризм. Тому не всі свої думки поет міг вільно викласти на паперу. Ті, хто добре знав поета згадували, що частині своїх знайомих він не розкривався. Тільки самі близькі люди знали його справжнє прізвище. Також мало хто, знав Фальківського як любителя і виконавця народної пісні. Між тим за допомогою його пісень письменник Осип Халіфман вперше глибоко познайомився з українською культурою, злиднями українців, козацькою героїкою і іншим. Один з найбільш яскравих і, одночасно, потаємних образів створених ним, це образ чабана. У регіональній культурі він непомітний, натомість ніколи у віршах ніколи не згадується звичайний герой кобринського фольклору – козак. Автор послідовно заміняє одного другим. Тим більше, що кількість складів у обох словах однакова і така зміна не впливає на ритм вірша. Так Фальківський зміг приховати своє замилування минулим, національною традицією, позбутися підозр у симпатіях «петлюрівським гайдамакам». І, одночасно, не перечити своїм ідеалам, бо таки відомо, що він з надзвичайною теплотою згадував українських вчителів-вояків Кобринщини, або як він казав «усусиків» – українських січових стрільців. З другого боку, за допомогою такого вдалого прийому, поет ввів до літератури архетипічний образ вільної людини, нащадка скифо-сарматсько-козацького Духа свободи, первісного анархо-комуніста часів військової демократії. Таким він описав свого гімназистського друга кобринського повстанця Федора Хведосюка.

Надзвичайно гостро і вдало була розвинута Фальківськимтема кривавих жнив, до якої звертався ще автор «Слова о полку Ігоревим». Жнива тяжка і необхідна праця. Не тільки жито колосисте впаде до ніг женців, тут і «волошкам смерть невинуватим», але «там де косять, нема часу їх обминати». На полях війни падали снопами тіла й голови, а вітер розносив плач і стони. Фальківський – поет осені, бо він пережив жнива, побачив як дався отриманий врожай. Поет знає як виглядає літнє жниво і осіння втома, але найбільше хоче дочекатись пори, заради якої живуть і працюють люди – весни. Чому ж тоді так болить Фальківському «ця проклята осінь». Може він не вірить у те, що зможе дожити до весни? Або є інша причина: «Не тому, хто сіяв довелося в снопи в’язать розстріляні жита». І тому, щоби отримати, нарешті, врожай доведеться чекати нових жнив. Ось тільки чи буде чим засіяти поле? Надія є! «Ще цвітуть весняним маєм твоє, моє, усі серця». Одцвіте жито, дозріє і тоді історія повториться … . І, можливо, тоді плоди праці дістануться землеробу.

Вірші Фальківського криваво-ліричні. Поеднання дивне і одночасно органічне. На скільки складно поєднати криваві сцени і ліризм? Безперечно, вони знаходяться на протилежних полюсах, між якими уміщається уся палітра емоцій людського серця. Кров – життєва сила. Вона символізує людські почуття, сердечність. «І в мене кров – не як у риби…». Тема криві єднає крайні почуття і домінує у поетичних описаннях весни: «Весна ж для мене – кров». Весною серце поета наповнює печаль за тими, хто її не дождав, хто пролив і проливає свою кров. Він належав до тих людей, кому довелося добувати хліб потом і кров’ю. В пам’яті викарбувалися криваві сцени війни і праці в ЧК. А в спадщину від неї поету лишилась смертельна кривава хвороба. «Чи ж я винен, що здохну з сухот?». Фальківський в прямому сенсі відчував смак крові, харкав нею. Червоний колір криві навіки розмалював отримані рани. А як бути покаліченому і обезкровленому? «Чи ж потрібен кому інвалід?». Звичайно, весною є місце не тільки пережитому, весною серце переповнює радість життя. Кров бродить у серці, робить його п’янким, палким і м’яким. «А серце (серце ж не камінне!)», «у серці бродить молоде вино». Повільніше за хід років холоне кров у грудях. І каже поет: «Я в душі хлопчина». Кров у жилах не хоче чути голосу розуму, вимог культури і цивілізації. «Серце хоче клекоту і віру, бо серце наше стало неслухняне». Не може людське серце не озватись на красу, цвітіння і щире тепло. Вершин поетичний кардіалізм сягає у рядках: «Ну скажить, в кого серце гаряче, як весну по весні не любить».

Позбавлений хати, родини, батьківщини, надломлений фізично і психічно поет добре знав «серця хруст». Його чути у відчайдушному криці маргінала, який пустився в безкінечний тернистий шлях за мрією: «мрійником родився, здохну подорожнім». Ось і виходить, що не жив по-справжньому, «не веснів». Нелегкий це життєвий досвід: «Тяжко з мріями розбитими. Доживать останні дні». Ще одне випробування – раз за разом опинятись на межі життя і смерті. Тому, хто дивився в очі смерті стає зрозумілою цінність миру, але на відміну від багатьох авторів, поет подолав спокусу ідеалізувати мирне існування. Життя без борні, польоту, темпу ще тяжкіше. Вітер, буря постійні супутники усіх віршів. Поезія Фальківського чудовий приклад українського експресіонізму. Його вірші рясно пересипані ломаним ритмом, знаками оклику, крапками. Фальківський загострює біль, жахливість, драматичність дійсності. Йому надзвичайно добре вдавалось «рвати порвані вже струни». Кожен рядок це «витвір нервів і речей». Інакше не можна назвати його поезією як інвалідською. У ній уся лють і жах війни.

Чиясь розбита голова

впялась очима в небо синє

проклявши людськість і права.

Мало хто з сучасників міг так дорівняти Майну Ріду, як Фальківський:

Одна нога в стременах …

Сніги. Вітри. Зима.

Розрубані рамена,

І голови нема.

Ольжич назвав Фальківського найкращім українським баталістом. Справді, напруження прикордонника, гарматне бомбардування, бій на грузьких багнетах і інші реалії поля бою, або як називає його поет безголов’я, передані правдиво і яскраво. «Кості з борозни про бій розкажуть сошниковій сталі». Велич військової трагедії, сила військового духа допомогли Фальківському розкрити тему індивідуального і колективного героїзму. У своїх воєнних віршах Фальківський використовує українську військову термінологію початку ХХ століття. Мине кілька десятків років і її будуть вважати проявом буржуазного націоналізму. Криваво-лірична експресія дала можливість розкрити надзвичайно складні тільки тему війни, але й полону. Тільки людина з серцем Фальківського могла закінчити нічне описання табору полонених (дроту, варти, багнетів) вигуком: «Чудово!»

Кожен обдарований автор розкриває своїм читачам очі на частинку всесвіту. Але не все бачиться з першого погляду. Щоби читати Фальківського, його треба знати. А щоби знати поета, його треба читати.

ВІКТОР МІСІЮК

Процес, який з латинського називають кастрацією, полягає на видаленні статевих залоз хірургічним шляхом або глибоким пригніченням їх функції. Видалення яєчок і яєчників практикується у тваринництві переважно з господарською метою. Якщо колись операцію проводили за допомогою ножа або серпа, то тепер, переважно, використовують спеціальні кліщі. Після видалення статевих залоз самці і самки стають більш спокійними, краще відгодовуються. У зв’язку з відсутністю статевих клітин настає безпліддя і, як результат значного зниження рівня статевих гормонів, розвиваються ендокринні порушення, які призводять до згасання статевого потягу, зменшення вираження вторинних статевих ознак, включаючи зміни у психічній сфері. У чоловіків формується євнухоїдизм. Кастрація добре відома на Західному Поліссі. Згадаємо хоч би дієслів хорошляти. Він, як і інші йому подібні, свідчить про те корисні ефекти операції. Після хорошляння баран чи кабан стає «хоріщим»: його норов і м’ясо стає м’якішим, він добре набирає вагу. На Пинщині хорошляти означає не тільки кастрацію але й обирання, «прикрашення» картоплі. Іще одне близьке за значенням слово – чистити. Але наша мова зберігла також й слід негативного ставлення до кастрації людей. Скопців в минулому ще називали кажениками. Слово утворене од дієслова скажений, або зіпсований. У давні часи часто використовувалось слово валашити. Воно стало вирішальним в моменті, коли наші далекі предки давали ім’я одному з сільських помічників, волу. Валахом, валухом, валюхом називають вихорошляного коня, скопця, повільну, або як ще кажуть валюховату чи вайлувату, людину.

Традиційне християнство складно уявити без чернців. Витоки монастирського руху знаходяться у словах з Євангелії од Матвія. На питання учнів про те чи добре бути холостим, Ісус одповідає: «Це слово вміщають не всі, але ті, кому дано. Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить.» (Maт. 19:11-12) Текст можна трактувати як алегорію, яка не вимагає фізичного оскоплення, так і у прямому сенсі. Очевидно, що ставлення до валюхів у цьому фрагменті позитивне. Але не тільки Священного Писання, а й Священний Переказ, який виник як «дія Святого Духу в Церкви», визначають характер церковного життя. Традиційне християнство (православна і католицька церкви) визнає 50 спільних апостольських правила. Двадцять з них вже існували до Першого Нікейського собору 325 р.. Наступні 20 були прийняті саме на ньому. Перші чотири з них (21-24 правила) присвячений скопцям. Почнемо з кінця. Якщо прихожанин оскопить себе, то його повинні на три роки позбавити Причастя і, що з того виникає, усіх інших Таємниць. У 22 і 23 хорошляння правилах прирівнюється до самовбивства. Якщо людина сама оскопила себе, то вона не має права прийняти духовний сан, а якщо вже була ним, то повинна бути його позбавлена. І нарешті, якщо людина стала скопцем не сама, то може бути єпископом. Якщо Євангелія позитивно ставиться до скопців, то чому на соборі їх засуджено? Частина дослідників вважає, що вони були прийняті під впливом римських аристократів, можливо самого Костянтина Великого, щоби засвідчити мужній характер церкви. Церкві була потрібна прихильність аристократів і вояків, а за тодішніми уявленнями оскоплений римлянин втрачав чоловічу гідність. Іншою причиною міг бути релігійний фанатизм ранньохристиянських скопців, нелояльність до світської влади, який загрожував інтересам церкви. Таким прикладом може бути засновник біблійської філософії, один зі східніх «Отців Церкви», голова Олександрійської богословської школи Ориген. Цей видатний богослов оскопив себе, за що був позбавлений сану. Ориген майже постійно конфліктував з світськими правителями. Революційними поглядами виділявся київський чернець скопець Адріан. В 1004 році він виступив проти характеру сучасної йому церкви (припускають, що він був прихильником богумилів) і за свої погляди потрапив до в’язниці. Тільки після покаяння монах зміг вийти на свободу.

Найбільш відомим у історії монастирського руху скопцем є Козьма. День пам’яті старця-відлюдника церква святкує 3 серпня. Надзвичайна релігійність виділяла й іншого київського чернця-скопця Єфрема. Із свого паломництва у Святу Землю і Візантію він привіз Феодосію Печерському устав Студійського монастиря, який став основою уставу майбутньої Києво-Печерської лаври. Нерідко скопці займали найвищі церковні посади. Один з вселенських патріархів Ігнатій Костянтинопольський був скопець. Його пам’ять святкується 23 жовтня. Київський митрополит Іван ІІІ (1089-1090рр.), навіть, відомий під прізвиськом Скопець. Чи од аскез, чи од хвороб він був настільки зсохлий, що люди казали: “мертвець прийшов”. Правив він, справді, недовго. Приблизно в той сам час митрополичу кафедру займав скопець Єфрем, згаданий під 1090 роком.

На жаль, нам не відомо що саме привело до нас єпископів-скопців. Можливо замилування співом. Разом із володимирським і туровським єпископами на Русь прибув ще один скопець, Мануїл, який в 1137 році став єпископом у Смоленську. Літописець пише згадує, що він був «великий співак». Справа у тому, що голос валюхів має широкий діапазон і вони можуть співати недосяжну для зрілих чоловіків партію сопрано. Їх широко використовували також у хорі Папи Римського з 1560 року. Тільки у 1902 році католицька церква перестала використовувати їх у ватиканському хорі. Аж до розгрому Царгороду в 1204 році скопці співали у хорі славетного собору Святої Софії. Могла бути й інша причина. Реконструювати її можна за допомогою контексту. Згадані єпископи-скопці були греками. Їх поява привела до зросту кількості єпархій. Мануїл був першим смоленським єпископом, існування єпископів в Турові до Гната сумнівне, а підчас перебування Федора у Володимирі з його єпархії було виділено галицьку. Майбутні єпископи прибули на Русь разом з іншим греком – митрополитом Михайлом ІІ (1130-1145). Митрополит був послідовним візантиністом, рішуче заміняв старих єпископів. Можна припустити, що у випадку із скопцями він був готовий поступитися принципами заради зміцнення позицій віри, а скопці могли бути послідовниками монастирської течії, яка наслідувала ранньохристиянських аскетів.

Проблема тіла для монастирського життя має велике значення. Дух і тіло часто протиставляються одно одному. Оскоплення є фізичним проявом заперечення монахами цінності родинного життя. З одного боку церква не підтримує радикалізм, але з другого боку вищі посади в ній можуть займати тільки монахи. Саме тому духовні особи, які прийняли целібат, часто бувають причетними до скандалів. Панівна більшість духовенства на Західному Поліссі мають родини, тому подібні ексцеси тут мало відомі. І все ж таки без них не обходиться. В 2004 році о.Василь (Костюк) звинуватив пинського архиєпископа Стефана (Корзуна) у збоченні. Є певний грунт під його заявою, або нема – воно є одним з чисельних свідоцтв того, що монахів («духовних скопців»), з часів виникнення монашества, вважають здатними до нетипових рішень у статтєвому житті.

ВІКТОР МІСІЮК